Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— У цьому світі є сівачі смерті й шукачі смерті. Той старий із трамвайної станції був шукачем смерті, так само як і жінка з канарками. У них це в очах написано: мовляв, зробіть мені ласку, вбийте мене, позбавте життя назавжди… І Шренк, — докінчив я. — Головою закладаюся.
— Не треба, — мовив Крамлі, нараз стишивши голос. — Ви славний хлопчина, але ж ви ще зовсім зелений.
— Шренк, — повторив я. — Тепер, коли гине поміст, він також неминуче має загинути. Якщо його ніхто не вб’є, він прив’яже собі на шию «Занепад Заходу» та «Анатомію смутку» й шубовсне у воду з руїн дальнього кінця помосту. Шренк…
Неначе погоджуючись зі мною, десь в африканському заповіднику Крамлі кровожерно рикнув лев.
— Саме коли ми з вами почали так добре ладнати, — мовив Крамлі.
І поклав слухавку.
Уперше за довгі тижні, місяці, роки по всій Венеції піднімалися штори на вікнах.
Так ніби наше містечко біля океану прокидалось на час перед тим, як заснути навіки.
У невеликому, поквецяному лускатою білою фарбою бунгало навпроти мого помешкання того дня також підняли штори, і…
Коли я пізно ввечері повернувся додому й поглянув туди, то аж остовпів.
На мене пильно дивились очі.
Не просто двоє очей, а з десяток, навіть не з десяток, а із сотню чи, може, й більше.
Очі були скляні й лежали у вікні блискучими рядками, а деякі окремо на невеличких підставках.
Очі були блакитні, темно-карі, ясно-карі, зелені, жовті.
Я перейшов нашу вузеньку вулицю й став перед вікном, розглядаючи ту казкову виставку інвентарю для гри у кульки.
— Ціни б їм не було на шкільному подвір’ї! — промовив я сам до себе.
Очі не сказали нічого. Вони мовчки спочивали на своїх підставочках чи виблискували, розкладені на білій оксамитовій постілці, втупивши незворушний погляд крізь і поза мене, в якесь холодне майбутнє за моєю спиною.
Хто зробив ті скляні очі й виставив у вікні, чекаючи нагоди продати їх і вправити комусь в очниці, я не знав. Та байдуже хто, але то був ще один із невидимих венеційських підприємців і торговців. Мені траплялося мимохідь бачити у печерних глибинах цього будинку гострий пучок сліпучого блакитно-білого полум’я і чиїсь руки, що ворожили над важкими краплями розтопленого скла. Але обличчя старого (у нашій каліфорнійській Венеції всі люди старі) ховалося під грубою металевою маскою зі скляним віконцем, з якими працюють електрозварники. І здаля видно було тільки, як фокусується ще один пильний погляд, як народжується нове око, що наступного дня ляже на постілку у вікні, мов яскрава кругла карамелька.
Чи купував колись хто ці своєрідні ювелірні вироби, я також не знав. І ніколи не бачив, щоб хтось навпомацки заходив туди чи впевнено виходив із дверей з прояснілим поглядом. Та й штора на тому вікні протягом минулого року піднімалась усього раз чи двічі на місяць.
Роздивляючись ту вітрину, я думав собі: «Дивовижні очі, чи бачите ви зниклих канарок? Куди вони згинули?».
А потім: «Пильнуйте за моїм помешканням, гаразд? Не спіть уночі. Погода може змінитися. Може піти дощ. До мого порога можуть прибитися якісь тіні. Добре пильнуйте, прошу вас, і все запам’ятовуйте».
Та блискучі скляні кульки, товариші давніх ігор на шкільному подвір’ї, і не кліпнули у відповідь.
Аж раптом із темряви за вікном вихопилася рука і магічним порухом спустила перед очима завісу.
Мабуть, той скловар не хотів, аби я дивився на створені ним очі.
Чи, може, злякався, що я вийму одне власне око і зайду до нього вставити нове.
Покупець! Я ж міг зіпсувати його бездоганну репутацію. Десять років мороки зі склом — і жодного проданого виробу.
І мені чомусь подумалося про інше: чи не продає він і купальних костюмів зразка 1910 року?
Повернувшись до своєї кімнати, я визирнув у вікно.
Штора навпроти знову була піднята: перед вітриною вже не стояла інквізиція в моїй особі.
Очі блищали й чекали, що буде.
Що вони побачать цієї ночі?
«З нічого весь тремтиш…»
Я миттю прокинувся.
— Що? — мовив до темної стелі.
Це ж, здається, слова леді Макбет?
З нічого весь тремтиш.
Боятися нічого без причини.
І мусити зоставатись із тим нічим аж до світання.
Я прислухався.
Чи то туман торгає мої двері? Чи то імла заповзає в замкову шпарину? Чи, може, отой незвичайний, спрямований в одне місце, дощ лопотить по килимку за порогом, лишаючи по собі жмутки водоростей?
Піти й поглянути я боявся.
Я розплющив очі. Подививсь у бік коридорчика, що вів до крихітної кухоньки й ще меншої ванної.