Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Це щодо Джиммі.
П’єтро Массінелло — то був справжній цирк в одній особі. Йому, як і решті, дозволялося в грудні переселяти свою строкату компанію собак, котів, гусей та папуг з їхнього літнього помешкання на даху до підвальної комірчини, де вони рік у рік зимували серед оглушливого гавкоту, ґелґоту, ґвалту, що вщухали лише на короткі години сну. Часто можна було побачити, як П’єтро біжить лос-анджелеськими вулицями в супроводі своєї вірної отари: собаки вистрибували довкола нього, на кожному його плечі сиділо по папузі, позаду чалапала качка, а він ніс у руці патефон, потім примощував його десь на розі вулиці, ставив платівку «Казки Віденського лісу», і його собаки починали танцювати, заробляючи господареві хто що кине. П’єтро був малого зросту, носив капелюх із бубонцями, обводив свої безумно розширені невинні очі чорною тушшю, а на манжети та вилоги попришивав маленькі дзвоники. З людьми він не розмовляв — він їм співав.
На дверях його підвальної комірчини висіла табличка з написом Директор, і в тій комірчині панувала любов — любов дбайливо доглянутих, випещених і розбещених тварин до свого неймовірного хазяїна.
Це щодо П’єтро Массінелло.
Ще незвичайнішим був Генрі, сліпий чорношкірий чолов’яга. І не тільки тим, що розбірливо й виразно говорив, а й тим, що пройшов без ціпка крізь наші життя і вцілів, тоді як решта троє непомітно, без сурм, без барабанів, канули в ніч.
Коли я зайшов у темний вестибюль, він уже чекав на мене.
Стояв і чекав у темряві, прихилившись спиною до стіни, й обличчя його було таке чорне, що годі й добачити.
Мене наполохали його очі — хоча й невидющі, але з ясними білками.
Я підскочив, і мені аж дух забило.
— Генрі! Це ви?
— Злякалися, га? — Генрі всміхнувся, тоді згадав, чого прийшов. — Я чекав на вас, — промовив він, стишивши голос і озираючись, так наче міг побачити якісь тіні.
— Щось сталося, Генрі?
— Так. Ні. Не знаю. Щось змінилося. Наш старий будинок став якийсь не такий. Люди стривожені. Навіть я.
Я помітив, як його права рука потяглася вниз, намацала й стисла смугастий, наче м’ятна цукерка, ціпок. Ніколи ще я не бачив, аби Генрі ходив із ціпком. Очі мої ковзнули вниз, і я розгледів на кінці заокруглене потовщення, що дуже скидалося на добрячий свинцевий важок. То був не ціпок сліпого. То була зброя.
— Генрі… — прошепотів я.
Ми постояли там ще хвилю, за яку я пильно придивився до нього й побачив те, що бачив і завжди.
Сліпого Генрі.
Він запам’ятовував усе. Міг із гордістю злічити й пригадати кожен крок у своєму кварталі, і в наступному, і в тому, що за ним, міг несхибно сказати, скільки кроків на тому чи тому переході. З упевненістю володаря міг назвати вулиці, якими йшов, — за духом м’ясної крамниці, чи будки чистильника взуття, чи аптеки, чи прокуреної більярдної. Навіть коли крамниці були зачинені, він «бачив» за гострим запахом маринаду в бакалійника, за пахощами запакованого тютюну, за невловимим ароматом африканської слонової кістки від більярдних куль, що лежали у своїх гніздах, чи за збудливим духом, яким повівало від бензоколонки, коли там заправляли машину. А Генрі йшов собі, втупивши очі вперед, без темних окулярів, без ціпка, і тільки безгучно ворушив губами, лічачи кроки; тоді завертав до Елової пивниці й упевнено, неухильно простував між залюдненими столами до порожнього обертового стільчика перед піаніно; сідав, торкавсь рукою кухля пива, звично поставленого Елом ще до його появи, і грав три незмінні мелодії, серед них і «Кленовий листок» — куди краще, ніж бідолаха Кел, — потім допивав свій кухоль пива, виходив у ніч, яку підкоряв собі розміреною ходою та ліком, і простував додому, озиваючись до невидимих голосів, називаючи людей на ім’я, гордий своїм зануреним у морок хистом, бо мав тільки ніс, що вів його вперед, та дужі, мускулясті ноги, натреновані щоденними десятимильними прохідками.