Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
На тому місці, де колись була Скоттова голова, виднілися рештки засохлого клею.
Боже милосердний, зглянься на Кела, подумав я. Нікому з нас і на думку не спадало придивитися до фотографії зблизька. Та й висіла вона завжди під склом і досить високо, так що добре розглянути її чи зняти зі стіни було непросто.
Колись давно Кел натрапив на фотографію Скотта Джопліна, вирізав з неї голову й приклеїв на зображення того іншого чоловіка, неначе там вона й була. А потім, мабуть, і підпис підробив. І ми стільки років дивилися на це фото, зітхали, клацали язиками й казали: «Ну, Келе, знаменито! Оце вам пощастило, га? Ви тільки гляньте!».
І сам Кел стільки років поглядав на фотографію, знаючи, що то облуда й що він облудник, і стриг людей так, наче волосся їм поскубала сукальна машина, а потім ним пройшлася знавісніла жатка.
Я поклав фотографію лицем донизу й нахилився над сміттєвим бачком, сподіваючись знайти відклеєну голову Скотта Джопліна.
Хоча й знав, що не знайду її.
Хтось її забрав.
І він же таки, той, що відклеїв її від фотографії, зателефонував Келові й сказав йому кілька слів. Мовляв, усе про тебе відомо! Тепер не сховаєшся! Тебе викрито! Я пригадав, як дзвонив телефон у перукарні. І як Кел не хотів, боявся зняти слухавку й відповісти.
А тоді візит до перукарні — і що ж? Два чи три дні тому Кел мимохідь поглянув на фотографію, і його наче хто під дих ударив. Зникла голова Джопліна — зник і Кел.
Устиг тільки прилаштувати своє нехитре майно: перукарське крісло — перекупникам, креми та лосьйони — Армії спасіння, піаніно — мені.
Я облишив свої пошуки. Згорнув фотографію Кела без Джопліна і вийшов до салону, де господар і далі водив щіткою по підметених плитках.
— А Кел… — мовив я.
Господар перестав мести.
— Він не… — затинався я. — Цебто його не… Я хотів сказати: «Кел ще живий?».
— Паскудник він, — відрубав господар. — Живісінький і вже десь на схід миль за чотириста звідси зі своїм боргом за сім місяців.
Хвалити Бога, подумав я. Сповіщати про нього Крамлі мені не обов’язково. Втікач не вбивця і не вбитий.
А чи так?
Подавсь на схід? То чи не мертвий він уже за кермом машини?
Я вийшов за двері.
— Гей, хлопче, — гукнув мене господар. — Вам наче недобре — прийшли, пішли.
Не гірше, ніж декому іншому, подумав я.
Куди ж мені тепер податися? Мою спальню-вітальню заполонила ота жовтозуба усмішка, а я вмію грати тільки на «Ундервуді».
О пів на третю дня задзвонив телефон біля бензоколонки. Геть зморений безсонною ніччю, я лежав у ліжку.
Лежав і слухав.
Телефон не вмовкав.
Дзвонив уже дві хвилини, три…
Що довше він дзвонив, то дужче мене морозило. А коли я нарешті підхопився з ліжка, сяк-так натягнув шорти й метнувсь через вулицю, мене вже так трусило, наче надворі була хуртовина.
Знявши слухавку, я відчув, що на тому кінці дроту Крамлі, й ще раніше, ніж він озвався, знав, яка в нього новина.
— Сталося, так? — запитав я.
— Як ви здогадались? — голос Крамлі звучав так, наче він теж цілу ніч не спав.
— Чого ви туди поїхали?
— Годину тому я голився, і раптом мене ніби щось штовхнуло. Отак, як ви казали. Я ще тут, чекаю слідчого. Прийдете закинути: «А я що казав»?
— Прийду, але не закину.
Я повісив слухавку.
У моєму помешканні на дверях у коридорі й досі висіло оте Ніщо. Я зірвав його з дверей, пожбурив на підлогу й наступив на нього. Та й по заслузі — адже воно серед ночі знялося, пішло навідати жінку з канарками й повернулось перед самим світанням, так нічого мені й не сказавши.
О Боже, подумав я, стоячи геть закляклий на купальному халаті, тепер усі клітки спорожніли!
Крамлі стояв на березі Нілу, над пересохлим річищем. Я стояв навпроти, на другому березі. Внизу чекала поліційна машина та карета з моргу.
— Вам буде прикро це бачити, — сказав Крамлі.
Він не підіймав простирадла, очікуючи, поки я кивну головою.
Я спитав:
— Це ви дзвонили мені серед ночі?
Крамлі похитав головою.
— Скільки часу вона вже мертва?
— На нашу думку, годин вісім.
Я подумки прикинув час. О четвертій ранку. Саме тоді, коли дзвонив телефон у будці по той бік вулиці. Коли зателефонувало Ніщо сказати мені дещо. І якби я побіг і зняв слухавку, у вухо мені дмухнув би холодний вітер і сповістив… про це.
Я кивнув головою. Крамлі підняв простирало.
Жінка з канарками була там і наче її там не було. Частина її відлетіла у морок. А на те, що лишилося, страшно було дивитись.