Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор
- Автор: Конквест Роберт
- Год: 1993
- Язык: украинский
- ISBN: 5-325-00461-1
- Жанр: История
Электронная книга - «Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор». Краткое содержание книги:
«Жнива скорботи» — переконлива спроба відтворити для широкого загалу якомога повнішу картину цієї трагедії. Автор книжки — один із найвідоміших західних дослідників радянської історії Роберт Конквест — написав її тоді, коли не тільки в колишньому СРСР, а й багатьма на Заході не визнавався навіть самий факт голодомору.
Оригінал електронної версії книги знаходиться за адресою http://zhnyva33.narod.ru
Після описаної доктринальвої дискусії відбулася ще одна (багато в чому пов'язана з першою). Перш ніж висвітлити її, зробимо кілька попередніх зауважень.
Від самого початку своєї діяльності Ленін і більшовики дотримувалися думки: соціалізму неможливо досягти в одній країні (і тим більше у такій відсталій, як Росія). А після 1917 р. вони неодноразово давали зрозуміти, що очікують на соціалістичні революції в Західній Європі, котрі підвели б під пролетарсько-соціалістичний устрій необхідну марксистську базу. Мабуть, зайвим буде наводити численні цитати із тих творів Леніна та інших партійних діячів, в яких обстоювалися дві тези: по-перше, революції в Європі неодмінно відбудуться, а по-друге, російська революція вижити без них не може.
З точки зору марксистського вчення в цих твердженнях містилася певна частка істини. Рівень промислового розвитку Росії, чисельність і рівень «дозрілості» її пролетаріату були явно недостатніми для здійснення перетворень у величезному аграрному секторі. Фактично радянське керівництво зіткнулося із нездійсненним завданням, однак діяло так, нібито могло впоратися з ним без допомоги іззовні. Скажімо, ідея непу грунтувалася на посилці, що країна має самотужки подолати досить тривалий історичний шлях, перш ніж її підтримають соціальні повстання міжнародного пролетаріату. «Ліві» все ще сподівалися на «світову революцію», але вже поступово, спочатку як лише надзвичайно контроверсійне нововведення, просувалася думка про «соціалізм в одній країні». Нарешті, вона перемогла і стала ортодоксальною. Однак цьому передували описані нижче події.
Не пізніше травня 1924 р. Сталін запропонував традиційний підхід: одна держава — надто така аграрна, як Росія — неспроможна своїми силами добитися остаточної перемоги соціалізму й відповідної організації виробництва. Для цього конче потрібні зусилля кількох розвинених країн. Та незабаром ця думка почала змінюватися на протилежну.
По суті, теорію можливості побудови соціалізму в одній країні обгрунтував Бухарін, Сталін же лише поставив її в центр внутрішньопартійної полеміки. Цього настійно вимагала тогочасна політична ситуація. Троцький та інші продовжували сперечатися, чи є немарксистською спроба «затримати» революцію в одній країні (котра, на загальну думку, з теоретичного погляду недостатньо розвинена для цього), однак уже стало цілком ясно: після провалів радянського воєнного вторгнення до Польщі в 1920 р. й останнього кидка Комінтерну на Захід (ідеться про фіаско німецьких комуністів у 1923 р.) на революції в розвинених європейських країнах годі й сподіватися. Отже, Росія залишалася без зовнішньої підтримки, а з практичної точки зору це означало, що радянська влада мала або зосередити всі свої зусилля на заздалегідь приреченій на невдачу підготовці «світової революції», або рішуче відмовитися від цього наміру (чи принаймні повернутися до стадії «буржуазно-демократичного» розвитку). Ортодоксальні комуністи не були готові до такого політичного самогубства, та реальна обстановка настійно вимагала від них цієї жертви. Таким чином, проблема потребувала негайного обговорення.
Добре розуміючи, що надалі молодій радянській державі доведеться існувати самостійно, Сталін прагнув підвести під теорію можливості побудови соціалізму в одній країні міцну базу. У типовій для нього манері він вирішив зробити «батьком» цієї теорії Леніна, тим більше що останній справді висловлювався про таку можливість, — щоправда, зовсім в іншому контексті, бо мав на увазі розвинену країну.
Цікаве враження справляють аргументи, вживані в полеміці навколо окресленої вище проблеми. Вони промовисто свідчать: партійних керівників найвищого рангу аж ніяк не можна було назвати справжніми економістами, фахівцями із розважливим мисленням, орієнтованим на створення раціонально структурованого суспільства (хоч вони і вважали себе саме такими фахівцями й навіть намагалися переконати в цьому Захід). Прийнявши месіанську концепцію «світлого майбутнього», вони пояснювали утримування влади у своїх руках тим, що без цього неможливо побудувати нове, вище суспільство, — вище, бо воно нібито мало втілити в життя теорії Маркса. Іншими словами, йшлося про створення «соціалістичного» ладу в умовах радянської (або, як її тоді визначали — «пролетарської») системи. І створюватися він мав у доктринально приписаних формах: з економічної бази нового устрою повинні були зникнути товарно-грошові відносини, тобто ринок, а зі сфери соціально-класових стосунків — приватні власники й торговці.