Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
— І що ж? Згадали?..
— Згадала, Ваню… Третьяковська галерея. Васнецов «Три богатирі». В центрі — Ілля Муромець, а по обидва боки — Альоша Попович і Добриня Нікітич… Ну от, ви знову смієтеся!..
— Та ні ж, Настусенько! Розумнице ви моя! — вигукнув Волошин. — Це здорово підмічено. Звичайно, Васнецов це знав. Так он з якої натури він своїх богатирів малював! Ох, і хитрий же чаклун!
— Ви казали, що я божевільна, а тепер кажете, що я розумниця, — посміхаючись мовила Тася.
— Я й зараз те саме кажу. Ви розумниця, але…
— …з дурістю?
— Ні, з… ну, трохи шалена, чи що.
— А вам такі не подобаються?
— «Подобаються?» Це не те слово, Настусю, — сказав Волошин і простяг до Тасі руку.
Але дівчина одвернулася і відбігла до вікна.
— Який чудовий день сьогодні, Ваню…
Раптом Тася щось згадала:
— А що коли я попрошу цього художника… як його… Єланський, здається? Попрошу намалювати фарбами мозаїчну підлогу?
Волошин спохмурнів:
— Ні в якому разі не робіть цього.
— Чому?
— Я не люблю його…
— Даремно. Він робить чудові зарисовки.
— Я йому голову одірву! — проревів Волошин.
— За що, Ваню?
— Це підозрілий тип… Приїхав, нишпорить тут по всьому монастирю, скрізь суне свого носа… Куди не повернешся, він уже тут як тут і все в альбомчику малює. Проноза! Не люблю таких…
— Але він для того й приїхав з Вологди, щоб усе побачити й намалювати.
— А чи з Вологди він? — багатозначно запитав Волошин. — Чи не з Москви-матінки?.. І взагалі, Настусю, він здається мені підозрілим. Чи не він часом у Клавдії Антипівни на Ординці побував і листи Євгенії Бєльської прикарманив?..
— Що ви! — з жахом вигукнула Тася. — Чому ви так вважаєте?
— Маю підстави… — таємниче повідомив Волошин і тихо додав:
— Але вас я прошу ні слова про це. Не підходьте до нього, не говоріть з ним…
Тася закивала головою:
— Так, так! Звичайно!.. А на вигляд він такий симпатичний.
— Справжній шахрай завжди зовні симпатичний, — промовив Волошин.
Бажаючи змінити тему, він одійшов од вікна і знову подивився на знімок мозаїчної підлоги.
— Сірятина, та й годі…
— А якщо підфарбувати? — нерішуче запропонувала Тася.
— Ну ні! Буде не те… Але ж як цікаво розташовані кольорові плитки… Тут цілий узор…
Тася подивилася на знімок:
— Кольорові плитки мозаїки стали сірими і утворили єдину звивисту лінію.
— Справді… — погодився Волошин. — Дивіться, ось вона починається тут, з притвору, біля величезного ромба, схожого обрисами на Кузнецьку башту, а далі в’ється… Тут в середині кружечок, за ним знову звивається лінія. А ось тут її кінець, помічений хрестиком… Цікаво!
Тася замислено дивилась у вікно.
— Я не розумію, чому Грозний звелів наслати в цій церкві таку химерну підлогу?..
— Мабуть, на пам’ять про померлого сина, — невпевнено сказав Волошин.
— А в якому місці він наказав тайник для книг побудувати?
— Професор Стрілецький певен, що тайник повинен бути десь між Кузнецькою баштою і церквою Іоанна Предтечі… А чого ви про це питаєте, Настусенько?
Тася мовчки взяла в руки знімок і стала уважно розглядати ромбовидну сіру плиточку, від якої тягнулася суцільна звивиста лінія з хрестиком на кінці. Своїми обрисами ромбовидна плиточка і справді схожа була на Кузнецьку башту.
— Невже… — тихо промовила Тася.
— Що?
Але Тася поклала знімок на стіл:
— Ні… Це мені здалося.
— Що вам здалося?
— Ні, ні! Не скажу… — Вона засміялась. — А то ви знову назвете мене божевільною…
Поснідавши, молоді друзі пішли в монастир. Але як тільки вони ступили на головне подвір’я, Волошин схопив Тасю за руку.
— Стоп! — суворо наказав він. — Нам, здається, варто простежити за цим «умільцем живопису».
— За ким? — здивовано озираючись, запитала Тася.
— За художником Єланським…
— Невже ви серйозно думаєте, що він украв листи Євгенії Бєльської?
— Не знаю, він чи ні, але, повторюю, мені його поведінка здається підозрілою…
Волошин взяв Тасю за руку і повів за собою в обхід управлінського будинку на задвірки.
— Давайте обійдемо конторські келії, вийдемо до алеї Скорботи і тихесенько підкрадемося до цього «художника», — тоном змовника запропонував Волошин.
Вони швидко пройшли березовою алеєю, дісталися до церкви Іоанна Предтечі і нишком виглянули з-за рогу… Єланського не було на горбочку, де він звичайно сидів. Там, біля занедбаної гробниці, стояв тільки його мольберт.