Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
Що сталося на зоряному кораблі у той пам’ятний липневий ранок? Григорій Миколайович висував кілька припущень. Можливо, Арнаутов, як звичайно, спустився у «трюм» і разом з Майгіним вивчав машини і механізми. Десь у рубці керування він випадково повернув якийсь важіль або натиснув яку-небудь кнопку… Або, може (хто його знає?), Суо стряхнув з себе пригніченість та горе і вирішив сам повести корабель назад на свою далеку батьківщину… Або… Може, справді сталося виверження, яке цього разу знищило чудесний корабель… Усе може бути, як сказав Григорій Миколайович.
Я вирішив докладно записати розповідь Венберга і, як бачите, виконав своє рішення. Запуск космічних радянських ракет і близький політ людини на Місяць надали мені впевненості, що історія, яку розповів мені старий геолог, може зацікавити читачів. Ось чому я не тільки зробив цей запис, а й опублікував його…
Яг автор повісті, мало вірю в те, що якісь люди у 1913 році полетіли на зорельоті у світовий простір. І все-таки мушу сказати, що дедалі частіше замислююся над цією фантастичною історією, все частіше ловлю себе на дивних роздумах:
«А що, як це правда?.. Що, коли Костянтин Арнаутов, цей полум’яний послідовник Ціолковського, все-таки підняв угору чарівний зореліт і разом із своїми супутниками лине тепер крізь безодню світового простору до якогось чудесного „світу далеких людей“ або вже давно долетів до нього?… У нас немає з ним радіозв’язку? Але ж його немає з жодним небесним тілом, населеним розумними істотами. Чи виходить з цього, що таких населених світів у Всесвіті немає?..»
Моя уява іноді чітко малює надзвичайні події. Я постараюсь описати їх. Я бачу, як у темному небі астрономи Землі знаходять малюсіньку нову зірочку, не позначену в жодному атласі неба… Зірочка переміщується і буквально на очах у здивованих спостерігачів змінює свій розмір. Минає доба, друга, третя, зірочка розгоряється все яскравіше й яскравіше, поки не перетворюється у гігантський супутник Землі, який ніхто не запускав з нашої планети…
Мільйони людей неозброєним оком бачать «новий Місяць», що так раптово з’явився з глибин Всесвіту… У потужні телескопи астрономи вже побачили, що це не небесне тіло, а штучна споруда, яка своєю формою скидається на плоско-випуклу сочевицю, оточену соплами ракет…
Нарешті зореліт на дуже сповільненій швидкості м’яко планерує над Землею і йде на посадку… І ось уже мешканці цілинних земель Казахстану або Алтаю бачать, як над їхніми ланами ширяє величне «зоряне місто»…
Уява! Вона може бути і зрадником і другом… Тут вона виявляється другом і, не розпалюючи мене повільним вогнем, переносить на Внуковський аеродром, куди вже доставив пасажирів зорельота земний гігант ТУ-114… Тут я одразу пізнаю Костянтина Арнаутова (мені здається, я пізнав би його, коли б навіть побачив на зустрічних сходах ескалатора московського метро). Він зовсім не змінився і не постарів (хто знає, може «там» люди живуть тисячоліття і сорок п’ять років для них те саме, що для нас сорок п’ять днів?). Він і досі схожий на капітана Немо, але подібний до блискавок погляд його чорних очей свідчить про невгасиме полум’я неспокійного серця і про те, що його очі бачили життя, подібне до нашого прекрасного майбутнього…
Тут я бачу і шановного Григорія Миколайовича Венберга. Він припав до плеча Арнаутова, і по зморшках його обличчя котяться сльози радості…
Усе це я бачу з заплющеними очима. Та раптом я розплющую їх, і старий геолог уже не в обіймах Арнаутова, а в моїй кімнаті, стоїть переді мною. Він каже:
— Хай вони навіть і не повернуться, хай… Але тепер я вірю, що коли-небудь ми самі полетимо до них. Де б вони не були!