Втрачений скарб. Інший світ
- Автор: Гребнев Григорий Никитич
- Год: 1962
- Язык: украинский
- Год: «Молодь»
- Переводчик: Н. Тищенко
- Жанр: Другие приключения
Электронная книга - «Втрачений скарб. Інший світ». Краткое содержание книги:
…Існує легенда, що чотири століття тому Іван Грозний сховав у невідомому місці бібліотеку своєї бабусі — неоціненну книжкову скарбницю, вивезену з осадженого турками Константинополя. Визначні вчені і відчайдушні авантюристи не раз пробували знайти її, але безуспішно. В наші дні цією справою зайнявся міжнародний антикварний трест. Завдання розшукати зниклий скарб і викрасти його з Радянського Союзу дістали двоє: пройдисвіт Кортец і син білоемігранта князь Бєльський. Про їхні пригоди в нашій країні, про сміливість і винахідливість бригадмільця Вані Волошина та студентки Тасі, про цікаві знахідки в Новгородському музеї-монастирі розповідається в пригодницькій повісті «Втрачений скарб».
З науково-фантастичної повісті «Інший світ» читач дізнається, як напередодні першої світової війни петербурзькі геологи, що працювали на Далекому Сході, знайшли біля підніжжя вулкана, під шаром застиглої лави, дивне маленьке місто, накрите непроникним прозорим ковпаком. Де воно взялося в горах Корякського півострова?
Невтомні дослідники відповіли на це і на інші питання, пов’язані з цікавою знахідкою.
— Я ж… я ще нічого не бачила в житті… — тихо промовила Тася. — А тут несподівано відчула, що в мене померла дитина… Такого відчаю я ніколи не переживала…
— Ви дуже вразливі, Настусю, — розсудливо сказав Волошин. — Так не можна…
Тася не чула його. Вона мовчки дивилася на похмуре громаддя монастирських стін, що невиразно бовваніли за деревами.
— Сходімо туди, Ваню… — попросила вона раптом.
Він здивувався.
— Куди, Настусю?
— До церкви. До тієї, де труна… Ви боїтеся?
— Та ні… Але ж там нічого робити зараз, — нерішуче відповів він.
— Ну, тоді залишайтесь, я піду сама. — Тася висмикнула руку.
Але Волошин утримав її:
— Почекайте… Ворота ж у монастирі вже замкнені.
— А ми підемо в обхід, з боку озера.
— Ви хочете сказати — вплав?
— Ні, вбрід… Там коло башти неглибоко.
Він похитав головою:
— Ви, Настусю, справжнє дівчисько і до того ж дуже химерне.
— Я не знаю… Можливо… Ну, ходімте ж!.. — і вона нетерпляче потягла Волошина до виходу.
— А ви не боїтеся зустрітися там з чимось страшним? — насмішкувато спитав він.
— З чим?.. — з тривогою і прихованою надією спитала Тася.
— З привидом, наприклад…
— Ні, це не страшно. Я сама зараз привид.
Вони добралися до Кузнецької башти, від якої фортечна стіна повертала на південь. Тут плюскотіла вода озера. Тася хотіла роззутися, але Волошин спинив її:
— Не треба… Я перенесу вас…
Вона мовчки дозволила взяти себе на руки і обняла його за шию…
Руки були міцні, але тримали вони її так обережно, як маленьку дитину… Десь у темряві дзюрчала вода, потривожена його кроками…
Нарешті Волошин ступив на прибережну смужку землі і зупинився. Потім запитав:
— Ну як? Підемо ніжками?.. Чи залишимось у дяді на ручках?..
— Ніжками, — сказала Тася. — І я дуже прошу вас, Ваню… не розхолоджуйте мене. І не смійтеся над моїми дивацтвами. Чуєте?..
— Клянуся, Настусенько!..
— Бо я такою вродилася і такою лишуся на все життя. А якщо я вам… Якщо вам не подобається, ви можете зі мною не товаришувати.
— Та що ви, Настусю! Ну, звичайно ж, ви мені подобаєтесь!.. Навіть більше, ніж…
Дівчина квапливо відсторонилася.
— Облиште… Ходімо швидше.
— Може, все ж таки на ручках? — боязко спитав Волошин.
Тася взяла його під руку і повела вперед до темного, загадкового, наче стародавня могила, горба. Незабаром вони підійшли до церковки на горбі і мовчки зупинилися перед нею.
— Обійдемо кругом… — тихо запропонувала Тася.
— Обійдемо…
— Мені тут уночі подобається більше, ніж удень. А вам?..
— Тут гарно, Настусю…
Раптом десь зовсім поряд вони почули кроки і озирнулися…
— Хтось ходить, — прошепотіла Тася.
— Тихше!..
Волошин прислухався. Кроки почулися знову.
— Хтось ходить у церкві, Настусю.
— Ходімо звідси… Я боюсь! — злякано прошепотіла дівчина.
Він обняв її, заспокоюючи:
— Не бійтеся. Я з вами… І хто б це міг бути?.. Кроки лунають там, у церкві… Ось що. Відійдіть, Настусю, он до тих двох берізок — у вас світле плаття, і коло них вас не буде видно. А я піду подивлюся…
Та тільки Тася відійшла вбік, а Волошин ступив два кроки, як рипнули масивні дубові двері, оковані залізом, і з церкви повільно виповзла незграбна сіра постать…
Волошин одразу присів у високій траві. Він не міг розгледіти дивного нічного відвідувача старовинної церковки, а підійти чи покликати не наважувався.
Людина в сірому загриміла важким замком на дверях і неквапно попрямувала в той бік, де, розплатавшись у траві, заліг Волошин. Юнак почув важке дихання і металічне побрязкування. Ключі! Тепер він впізнав незнайомця. Це був старий монастирський сторож дід Антон. Волошин не раз бачив цього високого сутулого старика, завжди в довгій полотняній сорочці, скуйовдженого, похмурого, небагатослівного, обличчям схожого на толстовського отця Сергія… В тому, що монастирський сторож тиняється ночами по монастирю і заходить навіть у церкви, нічого дивного не було. Не дійшовши до принишклого Волошина, старик раптом звернув і пішов в обхід церкви. «Куди це він? — подумав Волошин. — Що йому потрібно там, на задвірках?» Хлопець почекав трохи, потім схопився і підбіг до Тасі.
— Це сторож, дід Антон… Ви постійте тут, а то він вас помітить, Настусю, а я сходжу подивлюся, куди він почвалав.
— Мені страшно тут!.. — зашепотіла Тася.
— Ну, ходімо зі мною. Тільки ви залишайтеся за рогом церкви, а я простежу за ним.
Вони пішли по траві, намагаючись тихіше ступати. Тася притулилася до рогу церкви, а Волошин обійшов стіну і почав тихенько пробиратися вперед, розсовуючи густі зарості полину. Старий зник, стихли і його кроки, тільки десь близько почувся брязкіт залізного засува. Який це засув?.. Де він?..