Чотири танкісти і пес – 2

– Мертвий. Той рябий ударив його в серце, – сказав, дивлячись на похиленого вперед фельдфебеля, що напружено чекав пістолетного пострілу.

– Соромно мені за вас, – мовив до своїх вахмістр. – Обдурити вас можна, мов дітей. Ану ще раз обшукайте, тільки все, до останньої нитки на тілі…

Парашутисти без команди підвели вгору руки, і двоє уланів стали вивертати їхні кишені. Все скидали на про стелену плащ-палатку.

Серед ножиків, ганчірок, бинтів, цигарок та сірників блиснуло золото. Взводний нахилився, підняв хрестика й, збліднувши, показав:

– На шиї батько носив.

– Не встигли, – сказав вахмістр, – Догоряла його хата вже, – показав на мертвого лісничого. – Спізнилися якихось півгодини.

Томаш, що увесь час стояв мовчки, тільки судорожно стискав кулаки, враз глухо застогнав і пішов на парашутистів. Замашистими ударами звалив на землю фельдфебеля та капітана.

– Що ти робиш? – гукнув Григорій.

– Рядовий Черешник! – крикнув Янек. Густлік ступив уперед, схопив Томаша за плече.

– Стій!

Але той, мов несамовитий, вирвався і ударом у щелепу звалив ще одного німця.

– От чортяка, – вилаявся Густлік і, заступивши Черешникові дорогу, вдарив його у живіт.

– Так не можна, – говорив, тримаючи його за плечі, щоб не впав.

– Новенький, – пояснив Кос. – Лише четвертий день служить.

– Новий, зате чесний, – відповів вахмістр. – Я б його потримав на хлібі та воді, а потім представив до підвищення по службі. Не шкодить, що він їх трохи того… Увечері в штабі армії говіркіші будуть.

– Сьогодні ввечері?

– То вже недалеко. – Командир ескадрону кивнув головою, не без втіхи дивлячись, як повільно підводяться з землі побиті парашутисти і як фельдфебель розмазує кров із носа по бандитській пиці.

– Нам у той самий бік. Візьмемо полонених у кузов?

– Гаразд. Тільки напоїмо коней – і можна вирушати.

Вахмістр попрямував до криниці, а Кос підійшов до взводною, який ще й досі дивився на батьківський хрестик, що лежав на його долоні.

– Їдемо.

– Їдьте, – відповів піхотинець, немов лише зараз прокинувся від сну й простяг Янекові руку.

Хвилину здавалося, що хлопець і Янек ось-ось обнімуться й розцілуються, проте обидва були надто молоді й соромилися своїх почуттів. Тож тільки засалютували один одному та й розійшлися.

– До виїзду шикуйсь! – наказав взводний. Біля танка, на дошках, складених під клунею, згорбившись сидів Черешняк. Григорій, спершись на танкову броню, Густлік, що стояв біля башти, та Лідка, виглядаючи з відчинених дверцят кабіни, – всі слухали Віхуру. Порпаючись у моторі, він розповідав:

– …Але це ще не все. Уявіть собі, що вночі заступав мене на варті та й починає верзти, як біля Чорного лісу він переплив річку, перерізав кабель, і фріци не змогли підірвати замінованого моста. Порадив йому розказати своїй бабусі, коли до села повернеться…

– Облиш, Віхура, не час базікати, тільки-но улани напоять коней, вирушаємо разом з ними.