Аналітична історія України
- Автор: Боргардт Олександр
- Год: 2008
- Язык: украинский
- Жанр: История
Электронная книга - «Аналітична історія України». Краткое содержание книги:
Книга Олександра Боргарда відзначається культурною гостротою суджень і науковим підходом до аналізованих історичниї подій. Чітка логіка викладу і аналізу матеріалу – основа цієї ґрунтовної розвідки, яка у певному сенсі є безпрецедентним явищем у огромі сучасної історіографічної літератури. Небайдужість і глибокий патріотизм – це ті дві риси, які безпомильно маркують творчість дослідника і привертають увагу до його книг людей часом діаметрально протилежних політичних та естетичних поглядів. «Аналітична історія» має стати настільною книгою кожного свідомого і небайдужого інтелігента в сучасній Україні.
Зазначимо, що центр ваги цієї історико–публіцистичної праці лежить не стільки в тому аби відтворити минуле, а головне, щоб його проаналізувати. Щоби принаймі не наступати на ті ж самі граблі. Щодо цього, процитуємо радше самого автора:
«Нас тут цікавлять саме історичні події, як наслідок певних причин. Будуть цікавити рушійні сили подій, та те, що могло би бути якби змінилися певні причини. Тобто нас цікавитимуть не так самі історичні події як такі, а радше те, звідки вони виникають, та до чого та в який спосіб призводять. Оце ми й будемо вважати якоюсь мірою, не більше – аналітичною історією».
Відповідно стиль викладу обраний не стільки академічний, скільки публіцистичний, що має максимально поширити коло можливих читачів. Це, деякою мірою, не можна вважати новацією бо є продовженням досвіду П. Штепи, М. Мироненка, Є. Гуцала та багатьох інших.
Полювання може поширюватись на все, на будь–які види того, що плаває, бігає та літає; людина, що цим і живе – називається полювальником, живе за рахунок полювальництва.
Однак, по степах, де різноманіття травожерних видiв не є аж так велике, з’являються полювальники виспеціалізовані. Вони прискіпливо вивчають триб життя та звички бізонів, коней або оленів, та пристосовуються до найбільш ефективного полювання на них. Так індіанці прерій Північної Америки, іще наприкінці минулого сторіччя переміщувалися восени за отарами бізонів, заготовляючи на зиму м’ясо та шкіри тварин.
Від цього залишається вже один крок до свідомого використання виду, на який полюють, до сприяння його розмноженню у власних інтересах; тобто – до тваринництва. Для таких культур вирішальним було, насамперед, з причини використання природних пасовиськ, – освоєння коня або оленя, як засобу переміщення; для кочування слідом за худобою.
Так відбулося розділення, розщеплення цілого людства на землеробні осілі, та тваринницькі кочові культури.
Визріла кочова культура ґрунтується на розумінні того, що її основа – природне пасовисько, може прогодувати обмежену кількість худоби. Яка, в свою чергу, доставляючи людям усе потрібне для життя, – у цілком природній спосіб обмежує кількість тих, що з неї годуються. Кочова культура – то делікатна рівновага піраміди; основою якої є трава пасовиська, середнім прошарком худоба, що нею годується, а вершиною – люди. А все це накладає природні обмеження на чисельність, на кількість людей. За якою кочові народи завжди пильно стежили. Головним чином, як ми тепер можемо збагнути, – за рахунок суворих випробувань при появі на світ та високої смертності у немовлячому віці. Зате ті, що виживали, – практично не хворіли.
Основи екологічних знань були закладені, саме й тільки, – кочовими культурами. Якби то вони створили сучасну цивілізацію – вона ніколи не стала би ворогом природи.
З другого боку, землеробна осіла культура – не знає демографічних обмежень. Бо, просте збільшення площі обробної землі, – дає змогу прогодувати більше населення. А це, ніби, якось дозволяє забути, що на всій планеті є стисло обмежена кількість обробних земель. Таким чином, землеробні культури завжди були агресивними. З тієї простої та незаперечної причини, що пасовисько, на якому щось росте, може піти й під обробку, стати полем. А от навпаки – зась; хоча би для того, що на запущеному полі не росте вже нічого, крім бур’яну, якого жодна худоба не їстиме; на відновлення ж нормального степового біоценозу – підуть десятки років.
Цей незаперечний факт агресивності саме землеробів – знайшов свого класичного віддзеркалення в Біблії, в історії Каїна та брата його, Авеля. Каїн був саме землеробом, тоді як Авель – скотарем, та кожен приніс у жертву Богові своє: Каїн якусь репку, а Авель – смачне м’ясо. Бог вибрав, природно, жертву Авеля, за що його й убив заздрісний Каїн; та ще й нахамив Богу: “А, що – хіба я сторож братові моєму?…”
Можна поставити запитання, а чому ж, як оті кочовики були такі культурні, знали основи екології, – чому ж перемогли не вони?
На це існує лише одна, та дуже елементарна відповідь: у боротьбі або змаганні перемагає саме той, хто жодних правил не дотримується. А тому й перемогли осілі землеробні культури, які не рахувалися з природою.
Ними ж, осілими землеробними культурами, одвічними агресорами земної історії, – були створені мерзенні наклепницькі байки про переможених. Вони знайшли свого найбільш яскравого втілення у первісно брехливій історії “Трєтьєго Ріма”: вінцем, так би мовити, усіх трьох агресивних імперій: “нєісчіслімиє орди дікіх кочєвніков”.
Але, тут ми пригадали власне те, що приводить нас до ще одного, третього типу господарки, – поріддя ще отого первісного збиральництва. Бо саме цей тип, у його максимально чистому вигляді ми й досі спостерігаємо у Росії.
Починалося все з примітивного північного землеробства, започаткованого фінськими народами, оскільки навіть слова “поле” та “межа” української мови, – є достеменно фінського походження. Але, ніяк не фінам, які прогресували разом із іншими народами, – судилося донести цю первісну господарку до часів цивілізації.
Таке, не кочове, а радше волоцюжне землеробство, коли випалювалася ланка лісу, експлуатувалася до виснаження, а потім перелазилося далі, на нові випали, – було по суті, лише удосконаленням звичайного збирацтва; зберігаючи його психологію. Воно покладало свій незворотній відбиток на цілу психологію народу, та…