Втомлені гори

Скрізь пішла бульварщина, Скрізь пішла похабщина, Наша Ненька-Матінка по руках пішла. І сміються голосно На Олімпі дядечки, Що нарешті, їхня все-таки взяла. Та не дуже ви радійте, Виродки нехрещені, Не завжди на світі масниця котам, Буде ще на вулиці І на нашій свято, І прийде розплата – навіть і панам!!! 11.11.2001 р. МОЛОТОК Навіщо голови безмозким? Невже, щоб шапки купувать, Коли дорожчають ондатри, І гроші нізвідки узять?! А так і гроші цілі будуть, Й макітра лишиться жива, Як хтось кілком її огріє, Як по снопу ціпком в жнива. А руки й ноги хай ще будуть, Руки в безмозких – молоток, То хай хоч руки ще послужать, Коли затрублять у рожок. Народ все чує і все бачить, Але мовчить, Бо поки він ще й сам не знає, Кому служить? Народе мій! Та скільки ж можна Отак дрімати і мовчать, Невже не чуєш, як на площі Сурми на сходщину сурмлять? 21.11.1990 р. КОЗАЦЬКА ДУША Я не хочу, щоб думали всі, так як я, Але є поняття для всіх спільні: Це порядність і честь, це щоб Ненька моя, Як козацька душа, була вільна. Не збираюсь літать я за хмарами, ні! Як і всі, я істота наземна, Але соромно надто за себе й людей, Що душа в слуг настільки нікчемна. А чому? Бо – вовки, бо вони – глитаї, /Тут не знайдете кращого слова!/, Бо порядні хіба ж так змогли б розорить І лишити дітей наших крова? 8.5.1997 р. БРАТУ ВОЛОДИМИРУ Ні добрих слів, ні злості я не маю. Лишився тільки смуток співчуття, Коли тебе, мій братику, стрічаю В старім жупані на краю села. Давно в тобі погасли всі надії, І ти живеш – аби, як кажуть, жить, Бо всі твої найкращі світлі мрії – То є той зуб, який завжди болить. І в тому правда. Їй же Богу, правда. Бо час уже не той, що був, настав, Як на столах у всіх лежала "Правда", Яку ніхто – крім тебе – не читав. Якою ти, немов сліпець, пишався, І тут тебе я можу зрозуміть: Бо стільки літ ти в "люди" пробивався, Щоб і собі – як Сталін – прогриміть. І ти гримів, як всі тобі подібні, На всіх і вся, неначе грізний пан, Що навіть брата ти не пожалів би, Аби сказав на кермача: баран. Я не суддя й судить тебе не стану, На це є Бог, є люд, з яким ти жив, І ти, можливо, в тім не винуватий, Що з тебе він начальника зліпив. А зараз ти нікому не потрібний, Коли лишивсь з вавками сам на сам, А той, який довів тебе до вавки, Ти тільки подивись, який відгрохав храм! У нього, бач, і "Волга" персональна, І хата більша, ніж у місті клуб, А в тебе що? Квартира комунальна І кожен день болить все той же зуб. А зараз навіть дім він твій обходить, То де ж вони, оті твої святі? Чи хоч один спитав: – Ну як, Володя, Чи ти сьогодні що-небудь хоч їв? Бо ті щурі сидять сьогодні в норах Над награбованим й забули про людей, Це якраз ті, яким ти стільки вірив, Пишаючись їх величчю ідей. До тебе я без злісті і любові, І не в тобі шукаю я біду, Адже з тобою ми одної крові, Та кров я бачу – брата не знайду. Та звинувачувать тебе я не беруся, Бо нас усіх вели оті "орли", Одне простить тим виродкам не можу – Що брата ті від мене відняли. Прости мене, якщо я винуватий, Якби ти знав, як рвавсь завжди в село, І так завжди тягло мене до брата, А варт було приїхать – все гуло. До тебе йшов завжди із хлібом-сілью, Й завжди радів, коли ти посміхавсь, Зате від тебе йшов мов із похмілля, І що ноги не буде в тебе – присягавсь. Та час проходив, рубцювались рани, І знов тягло у батьківське село, Де з радістю заходив я до Ганни, Ніби рідні у мене не було. Потім всю ніч ходив один по греблі, Де зустрічавсь з думками юних літ, Що берегли в ставку очеретянки, Ніби казки про невідомий світ. Ти про гріхи висловлювавсь сміливо, А сам і вздовж, і впоперек грішив, А от коли дружиноньки не стало – Тоді лише її ти оцінив! А ця твоя розгнуздана кобила Не витримала навіть тижнів трьох, Яка тебе, партійного, добила, Як і до цього перших своїх двох. 16.2.1991 р.