Втомлені гори

ЯКЩО РОДИВСЯ СОБАКОЮ Скільки ти не вчи собаку – Задере одначе лапу. 12.1.1989 р. ХАМЕЛЕОН Комуністу Він бив себе в груди, що кращий за інших, Він бив себе в груди, що знає він все, А я посміхався, дивився і думав: Яке ж самовпевнене надто лице. Він бив себе в груди: "Я – прапор прогресу, Я – символ і розум, я – доблесть і честь!" А решта усі, то нікчеми й дебіли, Бо той, хто не з ними, для тих той – балбес. Він бив себе в груди: "Я – совість народу, Я – правда його, я – його гегемон!" А я посміхався й дививсь на ту морду, Й мені увижався – хамелеон. Він бив себе в груди: "Я – чесний, я – справжній!" Він бив себе в груди, що він комуніст, А я посміхався й дивився на нього, І дуже хотілось дать дулю під ніс. О, краще б, мій брате, ти був безпартійним, Тоді я б, можливо, тебе зрозумів, А поки, мій брате, не чванься ти дуже, А ближче пригляньсь до безсмертних томів. І їх почитай, і до них придивися, І взнай, хто ж насправді такий комуніст? Це той, хто за правду під кулі кидався, Й куди непотрібно не сунув свій ніс. Бо той комуніст, що вогню не боявся, Й за правду завжди він ішов в повний зріст, Хто перший від благ, від посад відмовлявся, І в груди не бив, що він є комуніст. Для партії ти не прикраса, а – горе, Для партії ти – то одвічна ганьба, Бо ти її ім’я священе спотворив, Бо міри і честі у тебе нема. Ганьбиш її тим, що такий непутящий, Ганьбиш її тим, що тупий, як скала, Ганьбиш її тим, що тверезим ніколи Не бачив тебе я ні жодного дня. Ганьбиш її тим, що не маєш ти міри, І тим, що у всьому ти завжди правий, Ганьбиш ти ту книжечку, з ім’я якої Світ наш почався новий. А вам – всім прийдешнім і нашим сучасним – Скажу тільки всього одне: – Не партії творять й творили добробут, А ті, безпартійні, хто сіє і жне. 23.4.1988 р. НАС НЕ ПОДОЛАТИ Все життя з неправдою боровся, А чого сьогодні я досяг? Замість шани вмазали по писку, Що не той я взяв у руки стяг. Розвернули в протилежний напрям І сказали: ось туди іди, Й знову я іду, як і раніше, Тільки вже до іншої біди. Люди! Зупиніться і не бійтесь, Досить цим служити хом’якам! Нас багато, нас не подолати, Скільки ж можна вірити вовкам? Знаю, що мої пройшли вже роки, Та Бог з ними – я прожив своє, Але жаль, що діти і онуки – Кожен не доїсть з них, й не доп’є. А тому благаю: зупиніться, Досить нам тремтіть, як в таборах! Бо тоді, як зможем розігнутись, Отоді й осилимо свій страх. Я не вірю, що колись бандитів Наш народ не зможе подолать, А тому, народе, піднімайся – Хто не хоче безхребетним стать. 29.3.2003 р. ЙОГО РАЦІОН Сало, хліб і самогон – Ось його весь раціон. 6.7.2006 р. БОРИСУ ЄЛЬЦИНУ В житті моєму вечоріє, І на висках повис туман, Коли по всій моїй державі Промчавсь страшенний ураган. Тоді ніхто не знав, не відав, Що буде завтра, через рік, Як над людьми, немов над світом, Піднявсь цей мужній чоловік. І білий дом, нарешті, рухнув, І хоч гадюками кишів, Та всі розбіглись ті, як мухи, Як дикі кози із кущів. І от, коли вже вечоріє, І лине ніч у мій покій – Горжусь тобою я, Росіє, Що Єльцин є в душі твоїй! Що розбудив він всю державу, Як перший пролісок весну, І що, нарешті, вся планета Мов пробудилася від сну. 21.11.1990 р. ДАЙ СИЛИ Там, де зорі шепочуть в гаю над Дніпром І в ромашках купаються білих, Дай припастись мені до тюльпанчиків губ, До твоїх кавунцят перезрілих. Хочу пити любов, як іскристе вино, І з’єднатись лише в поцілунку, І в твоєму вогні, що в душі аж на дні, Пошукать від журби порятунку. Щоб подалі втікти від бандитів отих, Що державу мою обкрадають, Що від жиру й розваг кожен став, як варяг, І самі чого хочуть – не знають. Дай, кохана, мені стільки сили, вогню, Щоб зібралась душа моя з духом, І отих, що ганблять Україну й народ, Міг я словом огріть, як обухом.