Останній раз
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Год: 1999
- Язык: украинский
- Переводчик: Ю. Стадниченко
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Останній раз». Краткое содержание книги:
Соломія Павличко
Надруковано у журналі «Березіль», 1999. № 5-6
Переклад з російської Ю. Стадниченка.
Віта спохмурніла. Зараз слід відповісти на кілька питань. Що це означає? Хто за кермом «вольво»? Де вони причепилися? Як давно вони її пасуть? Як вони вирахували її? Якщо пасуть давно — чому досі не виявили себе? І що робити тепер? Адже вона приведе їх до Антона...
Спокійно. Не треба панікувати. Може, помилка? Перестань, дурна, які в біса помилки! Ти їм потрібна, красуне. Роззява! Коли вперше замаячила «вольвочка» у дзеркальці? Здається... ага, в районі Куренівки. По дорозі просто так причепитися не могли, отже, ведуть від самого будинку, не випадково. Ясно, сама десь прокололася, дурепа. Розслабилася, зраділа! Так, досить. Вона машинально стежила за дорогою, крутила бублика і спрямовувала машину, куди треба. Думки Віти були в цей час далеко. Отже, напросився висновок: квартиру засвічено, і повертатися туди не можна. Раз. Вона просто зобов’язана зустріти Антона і попередити його. Два. Навіть якщо вона його не зустріне і поведе переслідувачів за собою, Антон зниже плечима і попхається з вокзалу додому, де точно залишилася засідка, а їм цього й треба. Вдвох вони щось придумають. А потім відірвуться від «хвоста». Будь-яким способом. Три. Вже потім, у спокійній обстановці, знайдуться відповіді на всі запитання... Тільки — чи буде вона, спокійна ця обстановка?
Коли вона приїхала на вокзал, у голові її чітко визрів план дій, у всякому разі, на найближчі двадцять-тридцять хвилин. Той факт, чи з’ясували її переслідувачі, що вони помічені й розсекречені, ніякої ролі в її плані не грав. Звичайно, вона намагалася перевіряти елегантно, і, здається, їй це вдалося, шарпанини з її боку вони, здається, не відчули. В усякому разі, «вольво» спинився не відразу за «БМВ», а там, де парковку, в принципі, було заборонено більше, ніж на п’ять хвилин, але Віта не мала сумніву, що стражеві порядку закриють і рота, й очі. Вони не мають наміру робити щось більше, вони просто ведуть стеження, вирішила Віта. Поки що. Подивимось.
Виходячи з машини, вона почула оголошення про те, що поїзд Івано-Франківськ — Київ прибуває на десяту колію. Зараз її квапливість цілком виправдає себе в очах переслідувачів. Центральний вхід у вокзал, як на зло, перекритий, якийсь черговий довговічний ремонт, треба обходити. Віта вже майже бігла, зайвий раз похваливши себе, що на ногах м’які зручні «найки». Та краєм ока вона помітила двох молодиків, що вибиралися з «вольво». Типові рекрути, просторі, мішкуваті спортивні костюми, кросівки, один із них поголений під «нуль», другий просто коротко підстрижений. Обличчя Віта навіть не намагалася роздивитися, та й що це дасть? Звичайнісінькі бандитські морди, тупуваті й готові до будь-яких наказів боса. Набачилася, мала таку можливість і насолоду.
Зелена гусінь поїзда вже сповільнила хід остаточно, коли Віта прибігла на потрібну платформу. Наглядачі маячили нагорі, за шибками залу чекання, спуститися за нею, мабуть, не ризикнуть із метою конспірації. Чекаючи, поки з’явиться Антон, Віта навіть підстрибувала від нетерплячки. Револьвер, завбачливо витягнутий з бардачка, вона приторочила ззаду за паском джинсів. Зброя нагадувала про себе, легенько тицяючись трохи нижче спини. Від сторонніх очей він надійно прикривався легенькою вітрівкою, зранку на вулиці після дощу було вогкувато, так що вона цілком доречна зараз.
Антон з’явився у дверях вагона і привітно махнув їй рукою. Типовий турист, машинально відзначила вона. Борода — в лікарні він вирішив не голитися, — захисного кольору штормівка, зашмольгані сині джинси, рюкзак на плечі, бейсболка. Кедів ще не вистачає і гітари, подумалося раптом Віті. Таких романтиків років тридцять тому на картинках малювали...
— Привіт!
— Здоров, — вона цмокнула його в щоку і швидко мовила: — Не сіпайся, нічого не сталося. Нас пасуть.
Антону справді насилу вдалося зберегти радісний від зустрічі з дружиною вираз на обличчі.
— Хто?
— Ходімо до машини, поговоримо по дорозі. Часу мало.
Потік пасажирів посунув до виходу в місто, і вони не змогли йти поруч. Мазнувши поглядом по вікнах залу чекання, Віта переконалася, що парочка в спортивних штанях зникла. Ясно, куди ж підуть «об’єкти», як не до своєї машини? Та й затримуватися для розмови не можна, вони точно стежать і запідозрять негаразди, ефект несподіванки змажеться.