Вакансія для диктатора

Погодін повторив те саме, причому Кондрашов навіть не поворухнувся, щоб йому допомогти. Роману стало прикро. Розумом-то він усвідомлював, що в даній ситуації вони з Юрієм та його братом — рівноправні компаньйони, що вимагати якогось особливого до себе ставлення безглуздо, але за останні півтора десятиліття так звик до того, що варто йому підійти — всі розступаються й дають дорогу, що починає говорити — люди довкола замовкають, що судження його завжди правильні, що він усе знає, а чинить виключно так, як хоче його народ і як доцільно для очолюваної ним держави. Колись, на початках, у нього виникали підозри: а раптом це не він правий, а вони всі — міністри, промисловці, генерали, академіки, фінансисти — піддакують і говорять те, що він хоче почути? Клянуться у вірності й любові не тому, що люблять, а у пошуках вигоди? Проте з часом він звик до своєї непогрішимості: скаже, що треба відняти у тих чи других сусідів провінцію, ба й декілька — а ті: «Правильно! Геніально! Вони давно на це заслуговують!», і байдуже їм, що ті й ті — також православні, а другі, крім однакової віри, ще й звичаї подібні мають і мову майже зрозумілу. Аж ось тепер все стало на свої місця: серед тих, хто пристрасно лиже тобі дупу, коли ти в силі, друзів у тебе немає.

— Прекрасно, — оцінив Кондрашов наслідки їхньої роботи. — Нічого не видно, будемо сподіватися, що найближчими днями їх не знайдуть.

Раптом Погодін помітив, що камуфляжний наплічник Юрія і зараз у нього за спиною. Як він з ним стрибав — оце загадка. В ньому, — зрозумів Роман, — автомат та пістолети. Свої обидва він з жалем віддав Пущину, коли вони в літаку перевдягалися в парашутні комбінезони. Все одно, в тому одязі йти було не можна, його опис був у кожного постового.

Десь далеко у півнеба вставав жовтуватий полиск. «Там столиця, на заході», — підсвідомо, на інстинктивному рівні, визначив сторони світу капітан. З протилежного боку вдалині світилися вогники Калашихи. Партнери не вмовляючись рушили в їхній бік.

— Це твій брат завжди військові парашути возить в літаку? — спитав Погодін.

— Ніколи не бачив таких раніше, як і цих пристроїв для обривного фалу, — знизав плечима Юрій. — Завжди комплект типу «летюче крило» був. А це спорядження він, мабуть десь у військовій частині з недоторканого запасу купив, таке не відслідкуєш жодним чином, воно, може, й списане давно. І салон літака швиденько переобладнав, поки ми з резиденції тікали й представляли з себе служителів Божих...

— Дивно все-таки, — вголос подумав президент. — два дні тому ти уявлення не мав про існування людей, котрі сьогодні рятують тобі життя.

— Різне трапляється в цьому житті, — буркнув Кондрашов, і Погодін зрозумів, що його попутчик не схильний обговорювати цю тему. В принципі, зрозуміло: в нього вчора батька вбили.

Вони вибралися на шосе, й іти стало значно легше. На дорозі — ані автомобіля. Це була не відома автомагістраль, що йшла з Москворецька через Калашиху вглиб країни, а паралельна місцева траса, в міру розбита, місцями навіть відремонтована.