Вакансія для диктатора

— Треба знайти двірника, і хай він зайде до неї під якимось благовидним приводом, — запропонував Сява.

— І де ми його знайдемо? — скептично скривився Клин. Часи, коли двірник жив обов’язково в тому ж будинку, що й обслуговував, минули давно й без вороття. Юний хуліган знизав плечима, що геть не сподобалося Клину.

— Ти, баклане дурний, стоїш, баньками кліпаєш. Думай, як у хату зайти й перевірити, бо зараз як дам у бочину — бебехи на фарш перетворяться. Я тебе навчу за базар відповідати!

— Ти спочатку доведи, що я фуфло прогнав, а тоді погрожуй! — гарячково заявив Сява й судомно проковтнув слину. Він уже сто разів пошкодував не тільки про те, що прийшов до Шпака, а й про те, що звернувся до перехожого. Два здоровенних драба, що кидали на нього важкі незадоволені погляди, теж не викликали в хлопця великої радості. Ці амбали досі не сказали жодного слова, лише той, що був кремезнішим, увесь час посвистував, скоса поглядаючи на присутніх.

— Слід просто зайти в хату й побачити, — розсудив Петя. — Для того треба або щоб нам відкрили, або відкрити двері самим. У будь-якому випадку варто подивитися, які там двері й замки. Ходімо подивимося.

У юного гопника був магнітний ключ, і вони легко пройшли всередину. Колись в кожному під’їзді висіли списки мешканців, але тепер їх не було, а от поштові скриньки нікуди не поділися.

— Який номер квартири, де та баба живе? — спитав мовчазний супутник Клина, імені котрого Сяві взнати так і не довелося.

— Тринадцять, — відповів хлопчина.

Небалакучий смикнув скриньку з названим номером, виявив, що закрита, витягнув з кишені звичайну канцелярську скріпку, загнув кінець, засунув імпровізовану відмичку у вічко замка й покрутив — всередині щось клацнуло, замок відкрився. Ніякої пошти там не було, лише квитанція з квартплатою.

— «Розанова В.В.», — прочитав вголос неговіркий.

— І що це нам дає? — спитав Клин всіх і нікого, й сам же відповів. — Анічогісінько. Добре, ходімо на четвертий поверх, там розберемось, тільки чуєш, Сяво, домовимося відразу: якщо там виявляться ті люди, кого ми шукаємо, то мільйон, що пообіцяв тобі Шпак, ми ділимо порівну на всіх, хто зараз тут є. Подзвониш у двері й скажеш: «Телеграма з Верхоярська».

Сява зараз погодився б з чим завгодно, аби тільки ця історія швидше закінчилася, але це було занадто. Він кивнув головою й сказав:

— Ага, телеграма. Хто їх зараз надсилає, ці телеграми? Тепер у кожного — Інтернет.

— Запропонуй щось краще, — визвірився Клин.

Поки Шпакові посланці дискутували біля поштових скриньок, хтось вийшов з квартири номер тринадцять, прикрив, вміло притримуючи, двері, щоб не рипнули, й навшпиньках піднявся поверхом вище. Замок клацнув — закрилися зсередини.