Вакансія для диктатора

2.

Коли під вечір у двері знову подзвонили й на порозі застовбичив молодик в офіційному однострої, Ольга вже й не рада була, що звернулася зранку в міліцію. Спершу ґевали в камуфляжі бронедвері зламали, потім полковник Ванін запитаннями митарив, тепер цей намалювався. Боже, скільки ж це триватиме? Краще було почекати: Юра ж казав — на пару годин всього вони заходили. Якщо вже він у такій ситуації завітав — точно у безвихідь втрапив з тим Ільїним, так схожим на вбитого президента. Посиділи б вони, чаю випили й, перепочивши, пішли б собі. Якби хтось потім щось спитав, зробила б круглі очі: «Як по телевізору показували? А я його сьогодні й не вмикала, а от вчора весь день дивилася: нічого такого й близько не було!» Вона Юру багато років знає: це патологічно порядна людина, таких зараз не виробляють. Його втягти в якісь оборудки ще могли, граючи на його чесності, але щоб він сам щось протизаконне накоїв, такого бути не може. Що ж виходить, що вона його вдруге зрадила? І тепер уже ж нічого не виправити?

— Вам чого? — нелюб’язно зустріла Ольга молодика. — Я вже все розповідала спочатку капітану тих драбів, що двері вибили, потім — полковнику. Скільки можна?

— Дозвольте відрекомендуватися: слідчий Андрій Удодов, — назвався молодик. — Я веду справу про вбивство нашого президента, тому просто зобов’язаний поставити вам ряд запитань.

— То заходьте, — скептично оглянула його жінка. Щось він замолодим їй видався. Така справа — вбивство президента країни, а довірили вести якомусь шмаркачеві: он, маленькі зірочки на погонах. Щось тут було не так. На її глибоке переконання, такими злочинами повинні займатися найдосвідченіші фахівці в країні.

Вона завела Удодова на кухню й всадила на те саме місце, де вранці пив чай супутник Кондрашова. Цього разу чаю вона відвідувачеві не пропонувала.

— Питайте, — байдужо видихнула й всілася на місце, де зранку сидів Юрій. — Одначе врахуйте, що я нічого не знаю про замах на президента й про ймовірну участь у ньому Юрія Кондрашова.

— Так і мені про це нічого не відомо, — проникливо сказав, намагаючись згорнути губи в обворожливу усмішку, чоловік.

«Шмаркач грьобаний», — подумки упевнилася в своїй першій оцінці Ольга, але промовчала.

— Під час вбивства ваш однокурсник знаходився досить далеко від механічного заводу, де все сталося, тому брати безпосередню участь у злочині фізично не міг, — спокійно повідомив «шмаркач». — Проте чому людина, яка дотепер мала бездоганний послужний список, тверду репутацію й добрі кар’єрні перспективи, одразу після цієї жахливої події самовільно залишає пост (це злочин, щоб ви розуміли!) і потаємно мандрує у невідомому напрямку з особою, яка є нерозрізнимим двійником самі знаєте кого — це запитання не може нас не турбувати. Куди вони удвох прямують і що в них на думці крутиться — хто скаже? Чи не несуть ці дії небезпеку державі?

— А чому ви гадаєте, що я маю відповіді на ці запитання? — здивувалася Ольга.