Вакансія для диктатора

— У нього висвітиться ваш номер, він почує ваш голос, хіба цього мало? — здивувався Пущин.

— А поставте себе на його місце: людина з голосом застреленого вчора президента з номера покійника скаже, що вона — і є той президент, що жива, що найвищі посадовці держави й спецслужб винні у замаху на неї та спробі державного перевороту... А ви знаєте, що про вбивство оголосили на весь світ, що про дату похорону сповістили ООН, світових лідерів і керівників усіх країн. Що чимало урядів уже підтвердили приліт своїх делегацій на похорон. Ви на його місці повірили би? Чи щось інше подумали?

— Я би вирішив, — без тіні сумніву відповів Костянтин, — що це якась брудна провокація.

— Отож.

— А якщо його переконати, що ви — це ви, а провокація полягає саме в тому, що вас заживо мертвим оголосили? — не відставав брат Кондрашова.

— Тоді він прийде на допомогу й приведе за собою десятки тисяч багнетів. Тобто бійців з автоматами й кулеметами.

— І як же його переконати?

— Треба зібрати величезну прес-конференцію, на котрій мої діти, моя колишня дружина, Неллі знов-таки, підтвердять, що я — це я. Ще можна пройти ДНК-тест із будь-ким з дітей. Їхні особи, сподіваюся, не викликають сумнівів? І аналізи хай беруть дві клініки: якась дуже відома вітчизняна й така само знана зарубіжна. Щоб у нашій не намалювали результатів, вигідних громадянину Лижину.

Кондрашов та Пущин з такої форми іменування президентом свого багаторічного компаньйона по владі зрозуміли, кого саме той звинувачує у сьогоднішніх своїх негараздах. «Прем’єра могли поставити перед вибором: або приберемо обох, або ти стаєш головним, а другого — записуємо на видатки, — подумав Юрій. — Хто в тому винний, Романе Романовичу, що багатьом можновладцям від вас настали вже не просто незручності — загрозливі збитки. Анексували в сусідів провінцію, війну неоголошену проти них розв’язали, а це був мало не єдиний народ, який не те що ворога в нас не бачив — братом вважав і союзником. Спільна історія, спільна віра... Спершу в наших і не стріляли — не могли повірити, що «братній» народ на подібне здатний. А тепер що? Пісню співають: «Не брати ви нам і не будете!» Ненавидять і зневажають сусіди колишніх братів й б’ються так, що аж земля гуде. А міжнародні санкції: не те, що якийсь один олігарх чи група — цілі їхні клани потерпають і зазнають таких збитків — суму навіть уявити неможливо. Он нафта була по сто п’ять доларів, вже по п’ятдесят, а Туран тільки й знає, що обсяги поставок на світові ринки нарощує, — з нього ж санкції зняли й «добро» дали на такі дії. Йому-то що? Не він тепер країна-ізгой. А ви — як собі знаєте. Кажуть, що мільярд доларів готівкою — це кілька «КамАЗів», забитих під зав’язку. А тут люди потягами втрачають. Вони тебе, пане Погодін, за це обожнювати повинні? Слідом за сусідами пошепки непристойним прізвиськом називають!»