Вакансія для диктатора

Погодін ступив до двері, подумки перехрестився, про людське око хвацько махнув рукою, — мовляв, де наше не пропадало, — й пірнув у нічну темряву, мов у басейн з бортика. За ним слідом через три секунди, підморгнувши наостанок братові, стрибнув Юрій, шубовснувши в чорноту, як в ополонку.

Роман Романович фізично відчув, як вдарив холодний вітер в лице й підстрибнули кишки в череві, як розстебнулася сумка і обірвався тонкий шнур, котрий Костянтин називав фалом, а потім, добряче струсонувши його на стропах, відкрився парашут. Погодін не втримався й підняв голову й, хоч як було темно, розгледів: над ним і направду був купол. Він почув звук двигунів літака, що віддалявся десь згори й ліворуч, а потім, коли той полетів, — свист вітру в стропах. Ага, стропи: червоні — ось вони, потягнеш за праву — розвернешся праворуч, за ліву — у лівий бік. «Звідки в нас вітер? Зараз повернемось лицем для нього!» — подумав президент. Для чого це робити, він знав ще з молодості: парашути конструюють так, щоб людина на ньому летіла не тільки вниз, а й трішки вперед. Якщо знижуватися проти вітру — твоя горизонтальна швидкість віднімається від вітрової, якщо за ним — складається з нею.

Проте вистрибнути — це тільки частина справи, і не найважливіша. Головне — добре і правильно приземлитися. Земля наближається до тебе зі швидкістю вісімнадцять-двадцять кілометрів на годину. Можна так вдаритись об неї — мало не буде. Тому, побачивши, що земля наближається, краще з’єднати ноги, випрямити їх під кутом тридцять градусів до вертикалі тіла, стопи витягти паралельно поверхні землі, а підборіддя притиснути до грудей. Тут вже рота не роззявляй — тягни на себе передні лямки, гаси швидкість парашута! Землі торкайся обома ногами одночасно, щоб не поламати їх поодинці, і одразу пом’якшуй зіткнення: падай на бік або на спину, як учили. І одразу тягни за нижні стропи — гаси купол, бо підхопить тебе вітер і потягне по землі.