Таємниче полум'я цариці Лоани
- Автор: Эко Умберто
- Год: 2012
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-03-5984-0
- Переводчик: Юлия Викторовна Григоренко
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Таємниче полум'я цариці Лоани». Краткое содержание книги:
Чого ж я насправді хотів: повернути Ніццу італійцям чи тисячу лір зарплати, не знаючи, чи це багато, чи мало? Чи захоче хлоп’я, що грається у війну і солдатиків, битися за Корсику, кров’ю омиту, а не малодушничатиме, ховаючись поміж голландських тюльпанів та закоханих пінгвінів? Власне, а чи слухав я щось, окрім «Балілли», наприклад, про «Закоханого пінгвіна», читаючи «Капітана Сатану»? Чи уявляв я пінгвінів, скутих кригою в північних морях? Чи бачив я, читаючи «Навколо світу за вісімдесят днів», Філіаса Фоґа поміж степів та тюльпанів? І як уживався у моїй свідомості Рокамболь зі своєю гостро заточеною шпилькою з каменюкою, яку Джован Баттіста Перассо жбурнув в австріяків? Пісня про тюльпани з’явилася 1940-го, на самому початку війни, а отже, «Джовінеццу» я тоді теж наспівував. Але звідки я знаю, що не прочитав того ж таки «Капітана Сатану» і «Рокамболя» після 1945-го, коли про фашистські пісні вже не було й сліду?
Отже, треба будь-що відкопати мої шкільні підручники. Ось там я й знайду свою насправді першу читанку. Там кожна пісня датована абсолютно точно, тож я напевне знатиму, під які мелодії я тоді жив. Можливо, завдяки цим підручникам стане зрозумілішим, що спільного між «нам наплювати на скрушну долю» і різаниною з «Ілюстрованого журналу подорожей і пригод».
Про перепочинок не може бути й мови. Завтра ж вранці обов’язково піду на горище. З огляду на дідову методичність, він мав покласти шкільні підручники десь недалечко від дитячих книжечок. Це якщо дядько з тіткою не приклали свою безладну руку.
Наразі я вже втомився від закликів до слави й хоробрості. Я визирнув у вікно. Темні обриси пагорбів ясно виступали проти неба. Ніч була безмісячна, гаптована зорями. Чому це у мене злетів давно забутий вислів: гаптована зорями? Ймовірно, це рядки з якоїсь пісні. Я бачив небо, оспіване колись у пісні.
Я знову почав шпортатися у платівках. Вибирав усі, де хоч якось йшлося про зорі і небо. На дідовім програвачі вже можна було ставити кілька платівок одну на одну, таким штабом, щоб, коли закінчувалася одна, починала грати наступна. Немовби я сиджу біля радіо і мені не треба повертати коліщатко — радіо співає саме.
Я поставив платівки і, вмостившись на підвіконні, проти зористого неба, що нависало наді мною гаптованою ковдрою, поринув у солодку музику гидко-прекрасних пісень. Нехай тепер від цих звуків в мені щось заворушиться.
«Сьогодні уночі зірок без ліку...». «Одна лиш ніч з тобою під зоряним небом». «Говори зі мною під небом зоряним, говори любові слова, у чарах кохання для мене лиш ти одна». «Під небом Антильських островів у сяйві зорянім, де грає променем ясним кохання наше, Майлю, під небом Сінгапуру, де мрійливо-золотаві зірочки вдалині, сподобалася ти мені». «Під небом, усипаним зорями, що глядять на нас і не сплять, тебе я хочу цілувать». «Разом з тобою, чи без тебе, співаємо ми до небесних світил, чи знаєш ти, коли мені пощастить». «Місяцю, товаришу портовий, чи знаєш ти, як солодко кохати, коли не знаєш». «Венеціанська ніч, місяця промінь і ти, нічкою темною ми з тобою одні, пісеньку тихо з тобою співаєм, що ми кохаєм». «Під небом угорським, подихом смутним у безмежній любові думаю ти, моя». «Горобців не люблю, що на верхів’ях дерев щебечуть пісню свою, тиняюся мляво, туди, де неба блакить, безцільно йду...»
Але остання платівка на програвачі опинилася, мабуть, помилково. Жодного слова про небо чи зорі, лише звабливий тембр, немов грає саксофон у забутті:
«Там, на тяжі Капокабана, на тяжі Капокабана, де жінка нероздільно панує...»
Мене потривожив гуркіт мотора десь удалині. Мабуть, то долинами промчало авто. Раптом я відчув, як зрадливо закалатало серце, і вигукнув: «Це Піпетто! Неначе хтось приїхав саме тоді, коли на нього чекали, і все одно я сполохався. Що ще за Піпетто? «Це він, Піпетто», — мовив я, але це знову згадали лише мої вуста. Порожній звук. Flatus vocis, знову. Але сам я гадки не мав, хто такий Піпетто. Хоча ні, я таки знав, хто це, та біда в тім, що це знання преспокійненько спочивало собі в ураженій зоні мого бідолашного мозку.
Прекрасне поповнення для моєї «Бібліотеки для юнацтва»: «Таємниця Піпетто». Перероблений варіант якоїсь «Таємниці Лантенака»?.
Я сушив собі голову над таємницею Піпетто, а таємниці, може, й близько не було, лишень чийсь шепіт на радіохвилі темної пізньої ночі.
9. А Піппо і не знав
Минали дні (скільки їх було — п’ять, сім, десять?), спогади про котрі сплавлялися в єдине ціле. Та, може, то було й на краще, бо те, що врешті мені лишилося, було, так би мовити, квінтесенцією монтажу. Я склеював в одне непоєднувані свідчення, перекроював, зшивав чи то за тим, як просто спадало на думку, за власними емоціями, чи то за разючістю різниці. Мені лишилося геть не те, що я почув чи побачив за останні кілька днів, і навіть не те, що я міг бачити чи чути у дитинстві. Це був вигад, гіпотеза, яку я вивів у шістдесятирічному віці, силкуючись угадати, які думки могли б роїтися у моїй голові півстоліття тому. Цього замало, щоб з певністю сказати «я знаю, як це було», але достатньо, щоб знову відкопати зі старих папірусів те, що ймовірно я міг відчувати в ті часи.
Повернувшись на горище, я мав побоювання, що з моїх шкільних речей нічого не лишилося, як раптом мені в око впав ящик з написом, запечатаний клейкою стрічкою: «Ямбо у молодшій та середній школі». Був там також і ящик «Ада у молодшій та середній школі», але від сестриних спогадів мені не було жодної користі — вистачало мороки з власними.
Я не хотів прожити ще один тиждень з високим тиском. Я покликав Амалію, і ми разом перенесли коробки до дідового кабінету. Мені спало на думку, що середні і молодші роки припадали десь на 1937—1945-й, тож, зваживши, я переніс донизу й ті ящики, на яких зазначалося «Війна», «Сорокові» і «Фашизм».
Умостившись у дідовій студії, я порозкладав увесь вміст коробок по поличках. Підручники з молодших класів, книжки з географії та історії з середніх класів, а на інші полички — зошити, яких набралося чимало, і всі з моїм ім’ям, роком і класом на палітурках. Як видається, дідусь створив зібрання газет від самої Ефіопської війни і аж до історичних промов дуче про створення імперії, про проголошення війни 10 червня 1940 року і потім про всі історично важливі події, аж до дня, коли скинули бомбу на Хіросіму, і закінчення війни. Крім того, були ще листівки, маніфести, буклети, кілька журналів.
Я вирішив чинити так, як роблять історики, — використовувати перехресне порівняння свідчень епохи. Іншими словами, читаючи підручники з молодшої школи 1940—1941 років, я читав відповідні газети і, якщо мав таку можливість, слухав записи з піснями тих років.
Позаяк книжки у мене були профашистські, то треба було використовувати й аналогічні газети. Хоча всім відомо, що, скажімо, «Правда» у сталінські часи не забезпечувала ревних громадян Країни Рад правдивою інформацією. Однак я все одно мав усе проаналізувати й обміркувати. Отож, якими б пропагандистськими не були тодішні італійські газети, уважним читачам вони все одно давали змогу зрозуміти, що ж відбувається насправді. По стількох роках дідусь давав мені дуже повчальний історіографічний і водночас громадянський урок: треба вміти читати між рядків. І дідусь читав, читав, підкреслюючи не стільки заголовки, скільки примітки, коротенькі повідомлення, які можуть не впасти в око при першому читанні. У «Корр’єре делла Сера» за номером від 6—7 січня 1941 року в заголовку говорилося: «На лінії фронту у Бардіа ведуться жорстокі бої». А у воєнному бюлетені (у якому наводилися навіть такі дані, як порядковий номер і кількість збитих ворожих літаків) відчужено зазначалося, що «інші плацдарми впали після хороброго спротиву наших вояків, що завдали супротивнику значних втрат». Що це за «інші плацдарми»? З контексту було зрозуміло, що Бардіа, що в Північній Африці, впала до рук англійців. Але як і в багатьох інших номерах газет, на полях дідовою рукою було виведено червоною пастою: «КБ: впала Б., 40 000 полон». «КБ», вочевидь, розшифровувалось, як «Лондонська хвиля», а запис означав, що впала не лише Бардіа, а й сорок тисяч італійських солдат стали британськими полоненими і вимушені підкоритися ворогу. Мій дід порівнював повідомлення лондонського радіо з тим, що писали в італійських газетах. Як бачимо, «Корр’єре» не брехала, вона лише сприйняла як належне те, про що замовчувала. У тій же таки «Корр’єре делла Сера» від 6 лютого писали: «Контрнапад наших військ на північному фронті Східної Африки». Що то ще за північний фронт Східної Африки? У той час, як у минулорічних номерах газета, оповідаючи про перші наші спроби ввійти у Сомалі, що належало британцям, і Кенію, давала поряд географічні карти, щоб можна було бачити, де саме наша армія провадить переможні бої. А в цій статті про бої на північному фронті Східної Африки жодної картинки поряд не було. І лишень зазирнувши до атласу, можна було зрозуміти, що англійці вже захопили Еритрею.