Під скляним ковпаком

— Еллі, ти звідки родом?

— Із Чикаго.

Ніколи не бувала в Чикаго, зате знала двох студентів Чиказького університету, тож це місто здавалося мені цілком здатним дарувати світові розкутих і компанійських людей.

— Далеченько ти від дому, Еллі.

Матрос обійняв мене за талію, доволі довго ми так і йшли: він гладив моє стегно під спідницею-кльош, а я таємничо всміхалася й намагалася не бовкнути чогось, що видасть моє бостонське походження і побоювання щомиті зустріти місіс Віллард чи ще когось із материних подруг, які в той час саме перетинали Коммон після чаювання на Бікон-Гілл чи закупів у «Файлінз бейсмент».

Я уявила, що якби й опинилася в Чикаго, то могла б назовсім перейменуватися в Еллі Гіґґінботтом. Тоді ніхто не знав би, що я знехтувала стипендією в поважному жіночому коледжі, і місяць халтурила у Нью-Йорку, і відмовилася вийти заміж за серйозного студента-медика, який колись добудеться членства в Американській медичній асоціації та гребтиме гроші лопатою.

У Чикаго мене приймали б такою, яка я є.

Я була би простенькою Еллі Гіґґінботтом, сиріткою. Люди любили б мене, бо я мила й тиха. Вони не вимагали б від мене читати книжки й писати довжелезні тексти про близнюків у творах Джеймса Джойса. І якогось дня я таки вийшла б заміж за мужнього, проте ніжного автомеханіка, і ми з ним наплодили б табун дітлахів, як у Додо Конвей.

— А що хочеш робити, коли повернешся з флоту? — несподівано для себе запитала я в матроса.

Це було найдовше речення з тих, що я вимовила, і він, схоже, трохи отетерів. Посунув набік білу зефірину матроської шапки й почухав потилицю.

— А не знаю, Еллі. Може, піду у військовий коледж.

Я трохи помовчала. А тоді запитала, з таким собі натяком:

— Ніколи не думав відкрити автомайстерню?

— Ні, — відповів матрос. — Ніколи.

Я скоса глянула на хлопця. На вигляд дала б йому шістнадцять, не більше. Запитала докірливо:

— Ти хоч уявляєш, скільки мені років?

Він широко всміхнувся:

— Ні, і мені все одно.

Я зауважила, що матрос просто на диво гарний із себе. Риси одночасно по-нордичному чіткі й по-хлоп’ячому невинні. Здається, тепер, коли я стала простодушною, до мене потягнулися незіпсовані й красиві люди.

— А мені, між іншим, тридцять, — сказала я й замовкла в очікуванні.

— Йой, Еллі, та де, — відповів він і вщипнув мене за стегно.

Тоді швидко роззирнувся ліворуч і праворуч.

— Слухай, Еллі, коли зайдемо туди, за сходи під пам’ятником, зможемо поцілуватись.

Тієї ж миті я помітила коричневу фігуру в ретельно дібраних туфлях на пласкій підошві, що рухалася вулицею в мій бік. Здалеку я не могла розгледіти риси дрібного личка, проте була впевнена, що це місіс Віллард.

— Перепрошую, не підкажете, де метро? — я голосно звернулася до матроса.

— Га?

— Метро, щоб доїхати до тюрми на Дір-Айленді.