Знищення

— Це не відповідь на моє запитання.

— Можливо, я не знаю відповіді. Можливо, просто не хочу тобі казати.

Так могло тривати й далі, до самого кінця, і я нічого не могла з цим вдіяти.

— Що насправді знайшла «перша» експедиція?

Психолог поморщилася, цього разу не через біль, а наче згадала щось ганебне.

— Залишилося відео тієї експедиції… певного роду. З цієї причини не можна приносити сюди складні прилади.

Відео. Чомусь після перегляду кургану журналів ця інформація мене не вразила. Я трималася свого:

— Які накази ти не розкриваєш нам?

— Ти почала мене втомлювати. І я почала трохи видихатися… Іноді ми кажемо вам більше, іноді менше. У них власні критерії й причини.

Чомусь це «вони» здалося шаблонним, наче вона сама не зовсім вірила в «них».

Нехотя я повернулася до особистого:

— Що ти знаєш про мого чоловіка?

— Нічого понад те, що можна прочитати в його журналі. Ти ж його вже знайшла?

— Ні, — я збрехала.

— Дуже пізнавально — особливо про тебе.

Чи було це блефом? Вона точно провела вдосталь часу нагорі в маяку, щоб знайти його, прочитати й кинути назад у купу. Це не мало значення. Небо темніло й набрякало, хвилі глибшали, прибій змушував куликів дріботіти врізнобіч на своїх цибатих ногах, а потім збиватися докупи знову, коли він відступав. Пісок навколо нас раптом здався більш ніздрюватим. Лабіринти слідів крабів і червів кривуляли його поверхнею. Всі тутешні живі істоти дбали про власні справи, цілком байдужі до нашої розмови. Як далеко в морі пролягає межа? Коли під час підготовки я запитала про це психолога, вона сказала тільки, що ніхто ніколи не перетинав її, і я уявила експедиції, які просто перетворилися на туман, на світло, на порожнечу.

В диханні психолога з’явилося харчання, воно стало поверхневим і нерівним.

— Я можу чимось тобі допомогти?

Поступка.

— Залиш мене тут, коли я помру, — попросила вона. Тепер було видно весь її страх. — Не треба мене ховати. Не треба мене переносити. Залиш мене в місці, якому я належу.

— Чи є щось, що ти хочеш сказати мені?

— Ми не повинні були ніколи приходити сюди. Я не повинна була ніколи приходити сюди.

Біль в її голосі викривав глибоке страждання, що не залежало від фізичного тіла.

— Це все?

— Я дійшла висновку, що це єдина остаточна істина.

Я подумала, вона має на увазі, що краще дозволити межі посуватися, не зважати на неї, дозволити їй вплинути на наступні, більш пізні покоління. Я не була з нею згідна, але нічого не відповіла. Пізніше я дійшла висновку, що вона мала на увазі щось докорінно інше.

— Чи хтось хоч колись повертався з Нуль-зони?

— Вже давно ніхто… — втомлено прошепотіла психолог. — Зовсім ніхто.

Але я не знаю, чи вона зрозуміла питання.

Її голова обвисла, і вона втратила свідомість, потім знову отямилася і втупилася у хвилі. Вона пробурмотіла кілька слів, одне з яких могло бути чи то «зниження» чи то «зміщення», а інше чи то «доглядати» чи то «споглядати». Але я не впевнена.