Знищення

Здавалося, психолог не завважила моєї присутності. Я ледь торкнулася її плеча, і вона закричала, рвонулася вбік і звалилася, коли я відскочила.

— Знищення! — вискнула вона в мій бік, безладно сіпаючись. — Знищення! Знищення!

Що більше вона це повторювала, то безглуздішим здавалося слово, наче крик птахи зі зламаним крилом.

— Це лише я, біолог, — сказала я спокійним голосом, хоч вона збентежила мене.

— Лише ти, — хрипло, з присвистом, з прихованим сміхом повторила вона, наче я сказала щось кумедне. — Лише ти.

Я знову посадила її, і почула скрипучий тріск і виявила, що в неї, схоже, зламані всі ребра. Її ліва рука і плече промацувалися під курткою, наче губка. Темна кров розтікалася від її живота, під рукою, якою вона несвідомо затискала пляму. Я відчула запах — вона обмочилась.

— Ти ще тут, — в її голосі вчувалося здивування, — але ж я вбила тебе, хіба ні? — голос того, хто щойно прокинувся від сну чи поринає в сон.

— Зовсім ні.

Грубий, із присвистом хрип, знову, і пелена збентеження зійшла з її очей:

— Ти принесла воду? Хочу пити.

— Принесла, — я притулила флягу їй до губ, тож вона змогла зробити кілька ковтків. Краплі крові блищали на її підборідді.

— Де топограф? — важко видихнула психолог.

— У базовому таборі.

— Не пішла з тобою?

— Ні.

Вітер відкинув завитки її волосся, відкривши глибоку рану на лобі, певно, від зіткнення зі стіною.

— Їй неприємне твоє товариство? — запитала психолог. — Неприємно, на що ти перетворюєшся?

Мене обійняв холод:

— Я така ж, як завжди.

Погляд психолога знов перемістився на море.

— Знаєш, я бачила, як ти йдеш стежкою до маяка. Так, я знаю напевне, що ти змінилася.

— Що ж ти бачила? — спитала я поступливо.

Кашель і червоні бризки.

— Ти була полум’ям, — сказала вона, і на коротку мить я знову побачила, як моє сяйво проявляється, — ти була полум’ям, що випалювало мої очі, полум’ям, що пливе над солончаками, через зруйноване селище, повільно палаючим полум’ям, облудним вогнем, що пливе над болотами і дюнами, пливе і пливе, наче щось нелюдське, але щось вільне і плинне…

Зі зміни її тону я зрозуміла, що навіть зараз вона намагається гіпнотизувати мене.

— Це не працює, — сказала я, — я тепер нечутлива до гіпнозу.

Її рот відкрився, закрився, знову відкрився.

— Звісно, ти нечутлива. З тобою завжди було складно, — сказала вона, ніби говорила з дитиною. Чи справді в її голосі був цей дивний відтінок гордості?

Певно, я мала залишити психолога саму, дати їй померти, не ставити запитань, але я не змогла добути із себе стільки милосердя.

В мене виникла думка, якщо я вже мала такий нелюдський вигляд:

— Чому ж ти мене не застрелила, коли я підходила?

Незумисна лиха іскра майнула в її очах: коли вона розверталася, щоб поглянути на мене, вона не впоралася з обличчям:

— Моя рука, мої пальці не дали мені натиснути на гачок.