Знищення

4. ХРЕЩЕННЯ

Все, що мені було відомо про психолога, я дізналась під час тренувань. Вона водночас була стороннім наставником і виконувала роль особистого сповідника. Хоч я не мала в чому сповідатися. Можливо, я більше відкривалася під гіпнозом, але впродовж наших постійних сесій, на які я згодилася через їх обов’язковість для участі в експедиції, я говорила мало.

— Розкажи мені про своїх батьків. Які вони були? — зазвичай питала вона, класичний початковий маневр.

— Нормальні, — відповідала я, намагаючись усміхатися, а сама думала: «Відсторонені, непрактичні, нецікаві, занепадницькі, нікчемні».

— Твоя мама алкоголічка, правильно? А твій батько щось на кшталт… шахрая?

Я майже втратила витримку після цих слів, які виглядали радше як знущання, ніж здогад. Я виклично заперечила:

— Моя мати — художниця, а батько — підприємець.

— Найперший дитячий спогад?

— Сніданок.

М’яка іграшка — цуценя, воно в мене є й досі. Наближаю збільшувальне скло до нори мурашиного лева. За цілунок змушую роздягатися хлопчика для мене, бо нічого кращого не вигадала. Впала у фонтан і розбила голову, дістала п’ять швів у травмпункті й непереборний страх втопитися. Знов у травмпункті, коли мама забагато випила, і полегшення від наступного року тверезості.

З усіх моїх відповідей найбільше її роздратував «сніданок». Я бачила, як вона боролася із собою, щоб не скривитися, як заціпеніла, а її очі сповнилися холоду. Та вона опанувала себе.

— Ти мала щасливе дитинство?

— Нормальне, — відповіла я.

Мама настільки не від світу цього, що якось налила мені в кашу апельсиновий сік замість молока. Тато з його невпинною нервовою балаканиною, через яку він постійно здавався винним… Дешеві мотелі й відпочинок на пляжі під час канікул, наприкінці мама плаче, бо мусимо повертатися до буденного нужденного життя, хоча ми ніколи з нього й не вилазили. Відчуття невідворотності долі, що охоплювало нас у машині…

— Наскільки близькі стосунки з родиною?

— Доволі близькі.

Вітальні листівки, написані як до п’ятилітки в мої двадцять. Відвідини раз на кілька років. Добрий дідусь із довгими жовтими нігтями і ведмежим голосом. Бабуся, що повчає мене про цінність релігії та заощадження кожної копійки. Як же їх звали?

— Як тобі бути частиною команди?

— Доволі добре. Я часто бувала частиною команди.

Під «частиною команди» я мала на увазі «була сама по собі».

— Ти залишила багато своїх польових робіт. Чи не хочеш сказати мені, чому?

Вона знала чому, тож я знову стенула плечима і нічого не відповіла.