Знищення

Нарешті я зупинилася, задихаючись. На ватних ногах я дибала, поки стежка не заглибилась у ліс, достатньо далеко, щоб знайти великий дуб, на який можна залізти і провести ніч в незручній позі, втиснувшись у вигин стовбура. Якби стогнуча істота подалася за мною сюди, не знаю, що б я робила. Я все ще чула її, хоча знову звіддалік. Я не хотіла про неї думати, але просто не могла припинити.

Я засинала і просиналася, поглядаючи одним оком на землю. Одного разу щось велике, сопучи, зупинилося біля підніжжя дерева, але потім пішло своєю дорогою. Іншим разом я мала відчуття, ніби неясні обриси рухаються на невеликій віддалі, але нічого не наближалося. Здавалося, вони зупинилися на мить, в темряві світилися їхні очі, але ніякої загрози від них я не відчула. Я пригортала чоловіків журнал до грудей як оберіг, що відганяє ніч, все ще не наважуючись відкрити його. Мій страх перед тим, що він міг містити, тільки зріс. Перед самим світанком я прокинулася і зрозуміла, що моє сяйво втілилося: моя шкіра слабко фосфоресцентно світилася в пітьмі, і я спробувала сховати руки в рукави, високо підняла комір, щоб стати менш помітною, і знову задрімала. Частина мене хотіла просто заснути навіки й проспати все, що могло б трапитися. Але тепер я пригадала: скинута маска — то було обличчя психолога з одинадцятої експедиції, чоловіка, чиє інтерв’ю після повернення з-за межі я дивилася. Чоловіка, який сказав голосом спокійним і рівним: «В Нуль-зоні досить спокійно і гарно. Ми не побачили нічого надзвичайного. Зовсім нічого». А потім дивно посміхнувся.

Смерть, якою я почала її розуміти, була зовсім не такою, як за межею.