Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу

— Ти що робиш? — дивуюся, коли вона на мене здерлася, наче вершник на коня.

— А що? — сміється вона.

— Чоловік зверху мусить бути! — брешу я, хоч мене ще в Києві переконали, що по-різному може бути, аби на задоволення.

— Хто сказав?

— Та всі знають!

— А ти спробуй, щоб ось так! — сміється і давай скакати, персами своїми стиглими перед очима в мене гойдати. Згодом питає:

— Ну що?

А я і відповісти не можу, аж паморочиться мені.

— Стій! — це знову отямився, аж підхопився. — Ти що витворяєш!

— Що? — всілася у мене на колінах і питає з лисячим обличчям.

— Хіба так можна?

— А чому ні?

— Соромні місця для соромних місць! А як ти будеш тим же ротом молитви читати! Хіба можна таке! Та це ж блюзнірство! — шепочу я наче перелякано, а самому аж млосно, бо так розумію, що зараз зробить вона мені французьке задоволення, яке у закладі Розочки удвічі дорожче, аніж звичайне, коштувало.

— Тю, дурнику! Які такі соромні місця? Хіба не Бог людину зробив? Бог! І чоловіка, і жінку, зі всіма їхніми місцями. То немає соромних і несоромних, а все — диво Боже, яке можемо застосовувати для власного задоволення як хочемо.

— Ні, у пеклі горітимемо!

— Пекло колись, а рай зараз!

— Ох!

Що ти їй скажеш? Повністю голову я втратив. Вже і так, і сяк, і перетак. Патлатий двічі у двері стукав, кричав, щоби ми швидше. А Ізабелла мене тримає, шепоче, що не треба швидше, треба краще. Ще, ще і ще...

Кубирялися довгенько. Та так, як ніколи в житті мені не траплялося. Воно-то у тієї ж пані Рози що хоч замовити можна було, на все майстрині. Такі збочення робили, що й не вигадаєш, але я цього берігся, бо ж воно все, що в міру, від Бога, а все, що занадто, то від диявола. І ото не треба вигадувати, як би ще тілу догодити, бо швидко воно балується і все йому більше треба та нового, а це вже у пекло шлях. Отож завжди я від надмірності в ліжку берігся і як звик, так і відпочивав, за новим не гнався. А тут же не я гнався, а мене гнали. Так ця Ізабелла мене виснажила, наче відьма, що на козаку літала. Розкинувся я на ліжку, перед очима марево якесь, приголомшений весь, чую, як знову патлатий у двері стукає, а й поворушитися не можу. А Ізабелла підвелася, попленталася відчиняти.

— Що ви так довго! — дратується патлатий. То він ревнує Ізабеллу?

— Ну, він же не ти, не вийшло з ним швидко, — каже вона і сміється хрипко. — З усіх найкращий, скарб справжній. Пощастило вам! Щоправда, алмаз цей до діаманта ще треба шліфувати і шліфувати, але то дрібниці.

— Проститутка! — кричить патлатий, щось іще лається, тільки все далі та далі. Бо засинаю я. Прокинувся вже ближче до вечора Ізабелла мене розбудила Була вже одягнена у іншу сукню, не менш красиву.

— Ну що, відпочив, герою?

— Відпочив. А чого я герой?

— Ну, я ж бачила, як ти людей Бєні Кріка розкидав, наче груші, Фіму Ширмана по голові пригостив.

— А ти їх знаєш? — наче лякаюся я.

— Та їх тут усі знають.

— Небезпечні, мабуть?

— Ну, опісля таких подвигів у руки їм краще не потрапляти. Але за Ширмана я тобі вдячна Давно треба було цього покидька по голові кийком почастувати. Одягайся і ходімо вечеряти.

— Зачекай, — дивлюся на неї. — А що тут відбувається?

— Тобі щось не подобається? — сміється вона.

— Та чого ж, подобається, дуже навіть подобається. Тільки якось дивно. Що за робота не кажуть, вином поять, знову ж таки, ти. Як таке може бути?

— Може. Нечасто, але може. Пощастило тобі, та й ти сам заслужив. Одягайся.

Дивлюся, а на стільці біля ліжка одяг новий лежить. Штани, сорочка, шкарпетки, онде і черевики.

— Це за рахунок платні? — кривлюся я.

— Ні, це я з реквізиту взяла, не хвилюйся. Ходім.

— А це що таке? — тримаю якесь диво з білої тканини. Тобто я знаю, що це, але ж мушу селюка зображувати.

— Це, Мокію, труси. Під штани одягаються.

— А що це за ґудзики? — вже насправді дивуюся я, бо от труси в мене були, а з ґудзиками — ні.

— А це для зручності От хочеш ти з дамою поспілкуватися, то труси знімати не обов’язково, а ґудзики розстебнув і спілкуйся.

— Хай Бог милує! Ну вигадають же, розпусники! — кручу я головою.

— Одягайся, милий, — каже Ізабелла і роздивляється мене. — А ти завжди такий оце, до справи готовий? — киває вона мені нижче пояса.

— Та ні, — соромлюся я. — Це від неробства У селі робота важка, день за конем проходиш, додому прийдеш і ніг під собою не відчуваєш. Тоді і немає думок про блуд. До того ж, у мене жінки не було вже три тижні, ну і накопичилося. А ти сама звідки? Балакаєш якось дивно.

— Яз Неаполя. Це місто таке в Італії. Країна така далеко на півдні. Прекрасна країна Мені запропонували роботу в цирку, який гастролював Росією. Потім цирк збанкрутував, а я залишилася тут.

— А хто той патлатий, що на тебе гиркає?

— Його звати Григорій. Він відповідає за цей будинок.

— А чого він на тебе злий?

— Та він сам хотів роботу отримати, але виявився непридатним до неї, — сміється.

— Дарма ти його дражниш. Навіщо тобі вороги? Ой, поп’є він з тебе кров.