Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу
- Автор: Ивченко Владислав Валерьевич
- Год: 2015
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-569-160-1
- Жанр: Исторические детективы
Электронная книга - «Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу». Краткое содержание книги:
— Та ти, я бачу, еротоман!
— Ні, я з Олександрійського повіту. Так ось, ото вони бігають, а ми стоїмо зі смолоскипами. Коли йде поруч з нами офіцер один, дружба жениха, з гусарів. Вже і п’яний був, а помітив, що в одного з наших той. Оце така ж біда, як і в мене. Аби стояли ми у звичайних полотняних штанях, так ніхто б і не побачив, а нас же вирядили в такі штани, що обтягують усе. Ну, і видно у тих штанях будь-яке рушання тіла. Гусар як підскочить, як закричить: «На кого встал, падлєц!» — і в пику з розмаху. А хлопець, він баржі розвантажував, людина проста, відповів, та так, що всі зуби у гусара вискочили. Схопили хлопця і під суд. До Сибіру бідолаха пішов, а ви кажете, яка біда може бути!
Оце теревеню з єдиною метою, щоб звільнитися від омани. Бо інакше впаду і загину.
— А ти смішний, — каже вона, посміхається і дивиться. Просто дивиться. Тільки так можна дивитися, наче батогом бити! — Чому відвертаєшся?
— Бо гріха боюся, — кажу хрипко, в горлянці пересохло.
— А чого боятися? Не згрішиш — не покаєшся, так же панотці кажуть.
— А ще кажуть, що в піст на ковбасу краще не дивитися.
— Так не піст зараз, чого ти про ковбасу заговорив? — сміється вона, підхопилася і підійшла до мене.
Ну, все, думаю, пропав. Навіть сумніву не було, що пропав. Бо ось стоїть вона поруч, посміхається, парфумами пахтить, а в мене серденько заходиться. Коли чую, крики якісь, дзенькіт скла побитого. Наче порятунок мені це.
— Всім стояти! — кричить хтось, нахабно кричить.
— Що це? — питає вона Хоча б злякалася, серденько, а то спокійна Хоч у коридорі бійка якась. Спочатку подумав, чи не поліція втрутилася. Бувало таке, що от контора готує операцію, вичікує влучний момент, а тут якісь довбограї з поліції наскочать, хабарів зняти, і все спаскудять. Але ні, не поліція, поліція одразу про себе каже, а тут напад якийсь.
— Не знаю. Тікати треба, — кажу їй, бо чую, як у коридорі лупцюють когось.
— Ні, мені ще не заплатили, — каже вона.
Мені од неї аж паморочиться. Коли раптом тріщать наші двері. Відчиняються так, що ледь не з петель зриваються, і в кімнату залітає скривавлений лікар. Схоже, що ним двері й вибили. Слідом за лікарем у кімнату забігає і якийсь бугай жидівський із кийком у руках. Упізнаю, бачив я цього бугая на тарантасі, який Жака Шампаня сюди привіз. Значить, вирішили не чекати грошей бандити, самі по них прийшли.
— Що це за цирк? — шкіриться бугай і суне на мене. Дебелий він, але не в тому проблема, а в тому, що з замашним кийком. Таким кийком що по руці вдар — зламаєш руку, по голові — черепок проб’єш.
Бугай на мене суне, а я потроху відходжу.
— Красунчику, — це Ізабелла бугаю каже і посміхається.
Бугай теж не з ченців-стовпників, одразу цікавість до мене втрачає і вирячується на дівчину. Мені тільки того і треба, задкую потроху до вікна Не для того, щоб утекти, а тому, що стілець там стоїть. Такий самий, як той, на якому я Шампаня піднімав. Запам’ятав, що міцний стілець, дубовий.
— Красива, сучка, — посміхається бугай і все дивиться на жінку. А вона губку нижню як прикусить, тут вже і я задивився, хоч мені діяти треба — Красива.
Бугай вже зовсім до мене спиною повернувся, що й потрібно було. Схопив я стілець за обидві ніжки та як пригощу бандита по спині. Інший би ліг, наче колос під серпом, а цей тільки гойднувся. Повертається до мене розлючений.
— Уб’ю гада! — рикає. От у Києві жиди всі дрібні та галасливі, а тут таку гору викохали. Він на мене, а в мене ж у руках дві ніжки зі стільця залишилися. Дубові, зручні. Одною ніжкою нижче пояса зарядив, іншою по голові, і ліг бугай.
— А ти молодець! — це вона вже поруч. Сміється, через лікаря перестрибує і в коридор виглядає.
— Сеня! — чується звідти. А ще кроки чутно, з яких можна зрозуміти, що йде сюди ще один бугай. Що їх, череда чи що?
Я ховаюся при стіні, а Ізабелла повертається до першого бугая, що лежить, наче немовля сповите. Ставить на нього ногу. Відчайдушна дівка! Пам’ятаю, як раз на полюванні в Туркестані командир сусідньої роти ось так став чоботом на голову впольованого кабана Той наче мертвий був, і офіцер вирішив похизуватися перед товаришами. А кабан узяв і гламанув з останніх сил, та так, що прокусив чобіт і пошкодив жили на ногах. Через те офіцер почав кульгати і мусив покинути армію, бо як же він на параді буде?
Оце все думаю, щоб не думати про неї.
— Ти що робиш! — кричить другий бугай, коли бачить потурання товариша з боку красуні. Дурень, міг би замислитися, чого це його товариш на підлозі відпочиває. Але не замислюється і ось уже влягається поруч, бо ніжки дубові досі у мене в руках. Дивлюся я на нього і дивуюся, що ось такий щедрий жид тепер пішов: кожен кулак як велика антонівка. Таким як пригостить, то повік не забудеш.
Можна було б тоді тікати, але мені ж треба було з есерами зачепитися. Та і якось хвоста я розпустив при Ізабеллі цій, не міг і подумати, щоб тікати. Вискочив до коридора. Назустріч мені ще один нападник, уже помірного розміру. Здивувався мені, бо ж я досі голяка, не було часу одягнутися. Він на мене вирячився, а я його кийком Поклав уздовж стінки, він і не охнув. Прокрався до кімнати, де Куровський з Шампанем мене приймали. Заглядаю обережно. Он вони під стіночкою стоять, перелякані. А перед ними якийсь жидок у капелюсі й два бандити з палицями.
— Хочете тут працювати — доведеться платити! Зрозуміли? — каже так нахабно. І щось мені голос його знайомий.
— Ми не з тих, хто платить, — каже Куровський, який намагається з честю триматися перед нападниками.
— А ти хто такий, щоб не платити? Тут усі платять! Всі! Так? — ватажок нападників несподівано лупцює Шампаня, і той гепається на підлогу.
— Я казав, казав, що заплатити треба! — верещить він і хапається за розбитий ніс.
— Рота закрив! — гримає на нього ватажок.
— Ви не знаєте, з ким маєте справу! — каже Куровський.
— Ні, це ви не знаєте! — кричить ватажок, і тут я впізнаю його голос. Та це ж той Фіма, який колись відводив мене до Бєні Кріка, а потім приходив убивати в готель. Оце так зустрілися!
Фіма хапає в одного з бандитів кийок і з ним кидається на Куровського. Той блідий, притиснувся до стінки. А де ж револьвер? А, онде він, на підлозі валяється. Маху дав Куровський, а досвідчений же революціонер. Тепер он тиснеться до стінки, наче кіт перед собаками. А Фіма налаштований войовничо, здається, буде бити і бити сильно. Може операції завадити. А ще Ізабелла на мене дивиться. То доводиться втручатися в ситуацію.
Я кидаю одну з ніжок від стільця, наче в городки граю. Ніжка робить кілька обертів у повітрі й лупцює Фіму по голові. Він падає. Я тієї миті вже біля бандита, у якого в руках залишився кийок Бандит не чекає нападу, він же думає, що в коридорі його поплічники, то моя поява для нього стає суцільною несподіванкою. Не чекав — отримуй. Він гепає на підлогу приблизно тоді ж, коли і Фіма. Я біжу до третього, а той уже тримає револьвер Куровського, який встиг схопити з підлоги. Посміхається, а я дратуюся, бо поліз у бійку, не прорахувавши все. Ніколи так не робив, а тепер пошився в дурні. І нехай би просто так, але ж знаю, через кого. І на чиїх очах тепер доведеться мені ганьбитися.
— Милий! — каже причина моєї помилки, каже так, що бандит у захваті дивиться на неї, вмить забувши про мене. Те, що треба Кийком вибиваю револьвер, а тоді вже додаю бандиту по голові. Наче по барабану вдарив, міцні в них черепушки, але падає-таки.
— Ну, ось і все!
Ізабелла посміхається. І вона таки спокійна! У мене он серце гупає, наче скажене, а я ж умію триматися!
— Вам кранти! Бєня вас на шматки поріже! Ви що наробили! — починає вити з підлоги Шампань.
— Дивіться, хіба не Аполлон? — питає вона у Куровського. Він дивиться на мене.
— Ну, фотогенічєн, подлєц.
— Красивий, як бог! — вона сміється.
Я стою трохи забризканий кров’ю, голий, з кийком у руці, а ногу тримаю на Фімі, який потроху отямлюється й намагається підвестися. Додаю йому по голові, перевертаю долілиць, стаю ногою на спину, щоб він мене не побачив.