Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
“Справа в тому, що про розум вищих істот ми маємо неправильне уявлення. Якщо люди вже тепер передбачають деякі лиха і вживають проти них заходів і часом успішно ведуть боротьбу з ними, то який же опір можуть чинити вищі істоти Всесвіту!”
Так хто ж ці всемогутні “вищі істоти Всесвіту”? Це люди, але люди через сотні тисяч, мільйони років, люди такі самі, як ми з тобою, тільки озброєні величезним, дійовим і чудесним знанням. І ось ще один рядок: “Неможливе стане можливим… Чи давно здавалося дивним користуватися іншою силою, окрім сили м’язів, вітру та води!”
І серед подекуди туманних висловлювань траплялося раптом щось таке, від чого забивало дух. Усім своїм єством я відчував, що ці брошурки, на які я натрапив випадково, містять програму, якийсь наступний крок, крок уперед, а не вбік. Переді мною з’явилась мета! Хай ще не оформлена в конкретне завдання, але мета; віддати їй кожен крок свого життя, вкласти всього себе в єдиний помисел, і коли не доведу всього до кінця, то стану сходинкою для грамотніших, сходинкою міцною і надійною… Ці слова Ціолковського всюди зі мною: “Світ завжди існував. Справжня матерія та її атоми є безмежно складний продукт іншої, простішої матерії”.
Здавалося б, тут усе зрозуміле, все знайоме, але чому я перечитую їх знову і знову… Чому? Чому хвилювання охопило мене? Що саме, слово яке? Можливо, так почував себе золотошукач, коли в жмені чорного річкового мулу, який він випадково зачерпнув, щось заблищало. Погойдати ще лоток, ще. Та тут золото!
18 березня. Звичайно, я не “вища істота Всесвіту”, та хіба не народилися науки, про які не знав Ньютон, хіба не досяжне для мене те, що з таким хвилюванням, з такою радістю за людину вивчали б сьогодні, мов школярі, Гаусс чи Лобачевський, Копернік або Ціолковський? Хіба телескопи не стали зіркіші, хіба не проникла людина в таємниці атома? Так уперед!
Але що ж вразило мене? Невже я не розмірковував над тим, звідки взялися зорі, яка їхня доля, невже не дивився десятки разів на діаграму маса — світіння? Сказати б, звичайний аркуш паперу, та в ньому цілий Всесвіт: безбережний розсип зірок заліг смугою головної послідовності, туманною галузкою вказав місце зірок-гігантів, сплюснутою плямою вляглися внизу таємничі білі карлики, ті самі, що складаються з надзвичайно густої речовини.
Зорі… Летять від них у безмежний простір жовті й блакитні промені, разом з ними втрачають зірки свою речовину, а спробуй довідайся, що буде з ними потім, що з ними станеться! Де перебуватиме наше Сонце через мільйони років, куди воно зміститься, вгору за головною послідовністю, чи вниз, чи вбік? Чотири мільйони тонн випромінює Сонце щосекунди і при цьому втрачає за рік лише одну мільйономільйонну частинку своєї речовини. НІ, Сонце не може лишатися завжди таким самим, яким бачимо його нині, колись дадуться взнаки всі непомітні для нього втрати, і воно стане іншим. Стане іншим…
19 березня. А яке ж було це Сонце? Звідки взяло воно свою речовину? Адже для того, щоб витрачати, треба звідкись добути що тратити? В якій же грандіозній кузні терпляче роздмухала своє чудесне горно природа, й горно палає мільярди літ непогасно?
Адже коли б Сонце стало надсилати до нас лише на десять процентів менше тепла, ніж звичайно, життя на Землі замерзло б, з полюсів наповзли льодовики, зупинилися б ріки. Запалай Сонце яскравіше, лише на десять процентів яскравіше, — у морях закипить вода! Отже, принаймні ті сімсот мільйонів років тому, коли в теплих водоймах уперше з’явилось убоге, несміливе життя, Сонце було майже таке саме, як і нині. Чи не діють і сьогодні ті сили, які змусили у бездонній прірві Всесвіту спалахнути наше Сонце?.. Ця думка не давала мені спокою.
І знову й знову я перечитував слова Ціолковського: “Світ завжди існував… матерія та її атоми є безмежно складний продукт іншої, простішої матерії”… Так ось що вразило мене! Мене вразила думка про те, що кожен атом теж має свою історію, що все складне твориться з простого.
Десь, якось, у якихось сховках Всесвіту із ще невідомих невловимих частинок виділились незліченні атоми, згуртувались у велетенські кулі зірок і спалахнули на віки… Та не олія в цих світильниках, не вугілля у гігантських топках: під час бурхливих глибинних процесів надзвичайно складні комбінації ядерних частинок то простішають, розщеплюючись, то знову відновлюються… Невловима різниця в їхньому розташуванні, мізерний лишок енергії під час кожного перетворення поодинокого атомного ядра — невидимої пилинки діаметром в одну десятитрильйонну частку сантиметра — укупі створюють грізне життєдайне полум’я казкової сили!