Помилка Олексія Алексєєва
- Автор: Полещук Александр Лазаревич
- Год: 1965
- Язык: украинский
- Год: "Веселка"
- Переводчик: Володимир Крекотень
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Помилка Олексія Алексєєва». Краткое содержание книги:
Про грандіозний експеримент радянських учених, що створили штучну галактику, населену мікроістотами, про могутність людського розуму, здатного змінювати й перетворювати природу, йдеться в цій повісті.
Я не скажу, що дорога до них була тяжка, це була просто дорога, просто путь, обминути яку ми не могли. Це було звичайно, як життя, і складно, як життя, і, годі критися, бували й сумніви, і невдачі, та радість перемоги великодушна до помилок, адже інколи вона багато в чому завдячує навіть їм.
З чого ж почати? Почати з того холодного ранку, коли мій взвод дав останній залп у небо, сіре, як укритий кіптявою сніг, що лежав навкруги. Мерзла глина й зелена хвоя навіки сховали нашого улюбленого командира полку, який так часто роздумував над тим, навіщо живуть люди, і так щедро віддав своє життя у тяжку для нас, тоді ще малодосвідчених солдатів, хвилину. І хоч би яки ми дорогами я ходив, хоч би що робив: чи стріляв, чи закопувався в землю, чи входив у палаючі села, де, здавалося, саме повітря стікало кров’ю і шарпалося з боку в бік від вибухів, від вогню, — вряди-годи звучав у вухах голос нашого командира: “А навіщо, як ти гадаєш, живуть люди? Для себе чи для інших, ось питання. А коли для інших, то й вмирати не жалко! Правда, Альошо, голубе мій?”
Ні, сам він знав відповідь! Знав, що люди живуть для інших, та все чогось дошукувався, чогось йому було мало, і питав мене про найрізноманітніші речі: і чому сонце сяє, не гасне, і чому ворон живе довше за людину, за віщо йому така честь, і що я робитиму після війни. “Ну, скінчиш університет, а потім, що робитимеш потім? І чи є ще невідкрите, щось зовсім невідкрите? Таке, про що тільки чутка йде…”
Недовгі були наші зустрічі, а настроїв він мене, як настроює музикант свій інструмент, настроїв і пішов із життя. І незбагненними були для мене його пошуки, його хвилювання. Адже він ясно бачив перемогу і шляхи за нею. Я не розумів його прагнення побачити зараз, сьогодні, в короткому й тривожному затишші проблиск далекого завтрашнього дня. І тільки згодом, пізніше якось несподівано зіллялись його запитання в одне знайоме і просте питання: “А що чекає людину? Чуєш, Альошо, голубе мій? Що чекає не нас із тобою і, можливо, не дітей наших, а все людство, всіх людей? І якщо людина зникне, то хто з’явиться замість неї, якою, яких чудесних можливостей буде ця істота? Хіба може бути щось більше за розум, чудесніше за серце, гнучкіше й дужче за людські руки?”
І ці запитання стали стрижнем усього мого життя, і нанизав я на цей стрижень тисячі днів і ночей. Запитання, які я чув ще в школі, запитання, що звучали і в пропахлому ліками повітрі санітарного вагона, — у темряві, хто міг, говорив, хто міг, слухав, — запитання, від яких так легко відмахнутись: “Цур їм, не горить, настане пора, помізкуємо, на наш вік вистачить!” Хтозна, можливо, і я у щоденній суєті чи згодом, у звичайній розміреній праці забув би про ці запитання, та тільки не вмирала в моєму серці ця лагідна й сувора, душевна і мужня людина…
А потім прийшло тяжке, непоправне… Можливо, живим лишився тільки я один. Не був я кращий за тих, хто задихнувся поруч мене, за тих, кого вранці погнали курними шляхами до Краснодара й далі — в табори смерті. Тож мушу я зробити що-небудь за всіх… За тих, хто не дійшов, за тих, хто не дожив…
Ця думка не зразу, однак настійливо заполоняла мене. Часом я не міг, не знаходив у собі сили ходити, розмовляти, дихати. Пережите зринало крізь якісь пори в моєму мозку й гнітило мене. Та час минав, і настали неймовірно радісні дні перемоги. Пам’ятаєш? Скільки разів пролітала чутка: сьогодні, сьогодні кінець війні, і всі вибігали на вулицю, до людей, із чеканням, від якого могло б розірватися серце, вслухались у напружені звуки “Пісні про Батьківщину”. В ці дні щось у мені стало на своє місце, як вивихнута рука, коли її добре потягти.
Сорок четвертий, сорок п’ятий, сорок шостий, ти пам’ятаєш їх?.. В аудиторії холоднеча, в животі бурчить… Увечері під вікнами поодинокі постріли, віддалік черга з автомата: ловлять бандитів. На стінах коротко: “Отоварюємо масло за грудень”. Велика афіша — приїхав джаз; під афішею дідусь “комерсант”: він продає мазь від блощиць і американські цигарки; навпроти конкурентка: жінка з блукаючим поглядом квапливо припрохує: “Дамочки, насіння, очищене насіння! Дамочки, кому насіння!” Насіння й справді очищене та підсмажене, як на олійному заводі, от тільки як воно опинилося в чарці з тонкою ніжкою — загальновизнаному мірилі для цих ласощів — лишається таємницею. Галасливо перемовляючись, швидким кроком містом проходять шотландці в коротких картатих спідницях. Радянська Армія визволила їх з гітлерівських концтаборів, і ось сьогодні вони прямують до порту. Там на них чекає світло-сірий, м’яких обрисів корабель. “Додому!” — написано на їхніх обличчях. Час од часу гуркоче десь біля моря вибух: зривають міни, та Іноді… іноді міна вибухає сама… Критий ринок з величезним написом жовтою вохрою: “Хто не працює—той не їсть!” Під написом окадькуваті спекулянтки. Зграйка студентів заклопотано, впівголоса вирішує питання: купити сто грамів сала чи крабів?