Квіти в легендах і переказах
- Автор: Золотницький М. Ф.
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Квіти в легендах і переказах». Краткое содержание книги:
дореволюційному Санкт-Петербурзі.
Про походження цих квітів у середньовіччя склалася цікава легенда.
«Одного разу,— розповідає вона,— коли апостол Петро, якому було довірено ключі від царства небесного, стояв на чатах біля входу до раю, йому раптом доповіли, що хтось, скориставшись підробними ключами, хоче проникнути туди без його дозволу. Вражений цією жахливою звісткою, апостол з переляку випустив з рук в'язку своїх золотих ключів, й вона, падаючи від зірки до зірки, полетіла на нашу землю.
Аби підхопити її, апостол квапливо послав навздогін ангела; та перш ніж ангел устиг виконати цей наказ, в'язка ключів упала на землю, глибоко увійшла в неї, і на тому місці виросла жовта, схожа на ключі апостола, квітка.
І хоча ангел і взяв ключі св. Петра,— свідчить легенда,— але слабкі відбитки їхні залишились на землі й щороку з них виростають квіти, що відчиняють нам двері теплої погоди, до теплого літа...»
Про ці квіти, як про ключі, котрі відкривають весну, співається в українській пісні: «Смертна неділе (четверта неділя посту, коли зима немовби вже починає вмирати), де ключі діла? Я віддала їх Вербній неділі. Вербна неділе, де ключі діла? Я їх віддала зеленому четвергу. А ти, четвер, кому їх віддав? Я їх віддав св. Юрію».
І ось св. Юрій (23 квітня) встає, кидає їх на землю, й виростає з Них перша оксамитна травичка й першоквіти.
Нарешті, згідно з давньогерманськими сагами, первоцвіт вважається і ключами богині весни — Фреї.
Богиня ця — прекрасна, молода, чарівна. Замість низки намиста у неї на шиї райдуга, котру викували їй ліліпути. І там, де це райдужне намисто діткнеться землі, з нього падають на землю золоті ключі й перетворюються на первоцвіт.
Ще поетичніша й фантастичніше легенда, що склалася про споріднений з примулою різновид — червону примулу-аурикулу, яка росте на високих важкодоступних гірських схилах.
Чарівна ця квітка — предмет пристрасного захоплення молодих горців. Добути її й прикрасити нею свою оселю — для гірської молоді ознака доблесті і щастя; а тому кожен, хто мусив їхати з рідних гір, зберігав засушену примулу як дорогоцінну згадку про батьківщину, про рідних і милих людей і ніколи з нею не розлучався. Цілком очевидно, що й легенда, яку ми наводимо нижче, має за основу любов до вітчизни й до свого роду.
«Жив-був,— розповідає вона,— один завзятий юнак, який захоплювався наукою, намагався вирішити тисячі питань, що хвилювали його розум, хотів перенестись із землі на небо, піднятись у захмарні висоти. Із однієї країни він переселявся до іншої, від одного моря до іншого, проникав у світ духів підземних, які все творять і рухають під землею, а також у світ духів підводних, творців і володарів таємничого царства глибини, жадібно прилучався до їхніх знань і, нарешті, й сам перетворився на гіганта знань, розуму й тілесної сили. Ударом кулака міг тепер на друзки розбивати скелі, а силою розуму -— ділити, розкладати й знищувати усе суще на землі. Він був всесильним руйнівником. Але за такої страшної сили не мав здатності творення. Не міг оживити й відновити щонайдрібнішої билинки, яку безжалісно розтоптували його ноги...
Тоді юнака охопили невдоволення й озлоба, він почав блукати горами, піднімаючись усе вище й вище, прагнучи ще більших знань для розради пекучого неспокою. І ось так блукав він довгими днями й ночами, сповнений тривоги, поки, нарешті, не сяйнув йому промінь над ії. У своїй руці юнак тримав золотий ключ, який йому вдалося зробити з допомогою прихильних до нього духів. Ключ цей мав відкрити йому доступ На небо, тільки-но він підніметься вище хмар і стане перед дверима вічності.
І ось тихої весняної ночі він уже дістався найвищої земної вершини, де ще не бувала жодна людина. Під ним пропливали хмари.
Знизу не долинало жодного звуку, не відчувалося найменшого подиху вітру. У всій величі й красі сяяли зорі, а їхні промені утворювали перед ним немовби срібний міст, по якому він міг піднятися до порога неба. І юнак пішов цією срібною стежкою, широко розкривши очі, не озираючись, все вище й вище...
— Не тремтіти,— сказала йому зірка з правого боку.
— Не оглядатися,— мовила зірка ліворуч.
— Про все забути,— додала яскрава зоря, що сяяла просто перед ним, і подивилася на нього з невимовним глибоким сумом...
І юнак не тремтів, не оглядався й тримав напоготові ключ, оскільки був уже перед дверима вічності.
— Про все забути! — повторила яскрава зоря, а юнак був готовий уже вкласти ключ у замок, котрий переливався усіма барвами веселки.