Чорний замок Ольшанський

Я вже зовсім зібрався було йти, коли хтось сказав:

— Почекайте. Ось завідуючий клубом іде. Вечірка.

Підходив невеличкого росточка чоловік. Чуб ніби прилип до круглої голови. Хода якась зграбна, весела.

— Зелепущонок… Микола Чесевич.

— Космич. Антон Глібович.

— Так ви до нас? Ходімо разом.

— Вечірка, до завтра, — сказав хтось нам навздогін.

— Чого це вони так? — запитав я, коли ми заглибилися в темряву.

— Ет. Це вони по-вуличному. Поважають, а відвикнути не можуть. Поважати, здавалося, і нема за що. Шість класів у мене освіти. Але в нас не тільки кіно й танці, а й лектори. І по два спектаклі на місяць. Звісно, під суфлера.

Я був дуже радий попутникові. У цій темряві рись переламала б усі чотири лапи, а я до ранку обов'язково б потрапив назад у Кладно, а тут спокійно йшов собі поряд з маленьким чоловічком, який упевнено котився поруч.

— То чому б вам не підучитися?

— Е-е, де там. І господарство, і клуб. Жінка руки на роботі стерла. Часто аж стогне на печі. Та на моє місце сюди і медом не заманиш, і на ланцюгу не приведеш.

— Чому так?

— Місце глухе. І — чортівня якась у нас в окрузі завелася. Сам би завив і втік кудись, та нема куди. Але байдуже.

— Яка чортівня?

— А самі побачите… Ну, не думайте, що в нас там так кепсько. У нас там замок, костьол — пробачте, звісно — з плебанією, млин, зсипний пункт, філіал клубу. Ось почнуться роботи, народу прибуде — функціонуватиме він і там три дні на тиждень. Тоді хоч розірвися. Ні, місце в нас гарне, але все-таки пригородок… А ви сюди чого?

Я сказав, що буду досліджувати замок.

— Замок у нас ог-го. Занедбаний тільки. У нас його вже тижнів два як досліджують. Наука! Археологи. Дівчина керує. Така ладненька. Худа тільки. Байдуже. Як кажуть, дівкою повна вулиця, а жінкою повна піч.

— А де б там зупинитися можна у вас?

— Та на перший випадок хоча б і в мене. На днів зо два.

— Чому так?

— А далі вам самим навряд чи захочеться. Бо… я Вечірка. Батько мій був Вечірка. І дід. Що казати, люблю погомоніти. І не те щоб там бійка чи лайка — такого я сам викину. А розмову, спілкування серед людей.

Ні, все-таки добре «спілкуватися з людьми». Я йшов і посміювався сам собі. Добре мені було й потім, коли зрозумів, що вогників Ольшанки не було видно просто тому, що парк був такий густий, і це він, навіть ще голий, закривав їх, і що вогників тих небагато, і що чути різноголосий гавкіт собак, і що хата Вечірки така затишна зсередини, білена, з рушниками, з піччю і газовою плитою в кухні, з трьома кімнатами і прихатнем з окремим ходом, куди господар з жінкою, Марією Семенівною, огрядною молодицею, відвели мене.