Таємниче полум'я цариці Лоани

Я, немов навіжений, перекладав пластинки, упорядковуючи спочатку про кохання: «Кохання, кохання моє, подаруй мені безліч троянд», «Маленька, ти більше не моя», «Закохана дівчинонька», «Десь храм любові серед квітів», «Вернись, вернись, люба моя», «Заграй лише мені, циганська скрипко», «Ти, музико божественна», «Мені одненьку годинку з тобою», «Квітонько лугова, пелюстки твої», потім записи оркестру Чініко Анджеліні, Піппо Барціцці, Альберто Семпріні та Ґорні Креймера, пластинки з незвичними назвами «Фоніт», «Каріш», «Голос хазяїна» з гостромордим цуценятком, що, висунувши мордочку, вслухалося в акорди з труби грамофона; і посеред усього цього я натрапив на фашистські гімни, які дід перев’язав шпагатом, неначе хотів їх зберегти чи ізолювати. Мій дідусь був фашистом? Чи, навпаки, не підтримував їх? Чи він був ні за тих, ні за інших?

Слухаючи, я занотовував ті пісні, що видавалися мені незнайомими, навіть якщо мені згадувались лише кілька слів чи їхня мелодія. Звісно, навіть я не міг не впізнати такий загальновідомий твір, як «Джовінецца»[158]. Гадаю, це був офіційний гімн будь-яких фашистських зборів, хоча я зважив той факт, що, як я абсолютно точно пригадую, він не раз лунав по радіо після «Закоханого пінгвіна», який, як зазначалося на конверті, виконувало жіноче «Тріо Лескано».

Ці три жіночі голоси здавались мені рідними. Всі троє умудрялися співати з інтервалом і в терцу, і в сексту, що мало б видатися какофонією, але було як бальзам на душу і на вуха. І поки «Італійська молодь» переконувала мене у тому, що найвище благо в світі — бути італійцем, дівчата з «Тріо Лескано» співали мені про «Голландські тюльпани».