Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Війна, що розпочалася з невеликих конфліктів та спорадичних убивств у другій половині 1942 р., 1943 року набрала великих обертів. Уже взимку цього року, окрім Холмщини, вона охопила Волинь, а ще через кілька місяців — і Галичину. Це протистояння мало, по суті, три відносно ізольовані один від одного театри бойових дій, що призвело до несинхронного розвитку подій на різних землях. Тоді як конфлікт на одній території поступово загасав, на іншій тільки набирав обертів. Утім, на Холмщині після певного загасання конфлікту в другій половині 1943 р. відбувся новий його спалах навесні 1944-го.
Розгортання воєнних дій (1943 р.)
На початку 1943 р. польсько-українська війна на Холмщині не припинялася. Загалом у перші місяці року було вбито близько 100 українців, здебільшого відомих громадських діячів. «Від стихійних терористично-грабіжницьких акцій, — читаємо про це у звіті українського підпілля за весну 1943 р., — польські партизани перейшли до планової акції вбивання всіх чільніших представників української інтелігенції... Найголовніші були вбивства полковника Я. Войнаровського і доктора М. Струтинського. Є багато випадків вирізування польськими бандитами цілих українських родин. Майже всі українські діячі дістають від польської організації листи з погрозами й зазивами покинути свої пости. Поведінка німців у цій українсько-польській боротьбі є доволі підозріла. Раз ідуть на руку полякам, то стають ніби по стороні українців».
За інформацією українського підпілля, протягом серпня 1942 р. — серпня 1943 р. на Холмщині загалом було вбито 543 українці. На думку польського історика Г. Мотики, навесні, точніше в травні 1943 р., польське підпілля вперше застосувало принцип збірної відповідальності щодо українців: «Тоді спалено 59 українських господарств в Моложові й 70 в Стрільцах. Згідно з різними даними, убито від 50 до 70 цивільних».
Певне загасання конфлікту на Холмщині відбулося наприкінці весни — улітку 1943 р. А новий спалах був пов’язаний із появою інформації про літні події на Волині. У звіті українських підпільників із Холмщини за вересень 1943 р. читаємо: «Через міст у Дорогуську перейшло близько 900 осіб. Утікачі походили переважно з околиці Любомля... Багато поляків було ранених. Своїми оповіданнями про „звірства“ українців... викликали паніку на усіх теренах та загострили ще більше відносини. Кожний українець в очах поляків — це „гайдамака“, який ходить з ножами та все готов різати поляків».
В українських селах поширювали листівки, у яких від імені польської організації «Комітет оброни народовей» було оголошено про взяття заручників: «У зв’язку з жахливими вбивствами українськими бандитами на Волині визначені заручники в окремих місцевостях повіту. Застерігаємо вдруге: якщо хоч один схожий випадок станеться в повіті, обрані заручники втратять життя, а села підуть із димом».
Напади поляків на українські села Холмщини тривали й восени. Їх полегшував той факт, що українці, які жили на цих землях, були практично безборонні. Окрім невеликого озброєного загону самооборони, який на середину 1943 р. налічував 200 вояків, тут не було сили, здатної чинити опір ворогові. «У ніч із 21 на 22 жовтня, — повідомляв Грубешівський УДК, — польська банда спалила й пограбувала 190 господарств у селі Мірче, волості М’ягке, при цьому вбила 26 селян і 2 людей поранила». І це було аж ніяк не єдине спалене українське село в той час.
1943 рік для українців Холмщини завершувався у важких умовах. «Зараз твориться щось страшного, — писав священник села Підгірці Холмсько-Підляської консисторії, — щоночі гине в страшних муках десятки безвинного населення. Від 19 грудня щоночі напади. Ніхто не роздягається і не спить по хатах». Проте це був лише початок: наймасштабніша для українців Холмщини трагедія сталася в 1944 р.
1943 року найбільшою ареною польсько-української війни стала Волинь. Землі, надзвичайно зручні для розгортання партизанської боротьби, привертали увагу українських, польських та радянських підпільників. Відносну рівновагу між цими трьома силами протягом 1942 р. зруйнував перелом у Другій світовій війні. Активний радянський наступ потребував закріплення через послаблення німецьких тилів. Для цього на Волинь з уже опанованої на той час радянськими партизанами Білорусії відсилали спеціальні загони. Їхня поява в Північно-Західній Україні змусила українських та польських підпільників активізувати зусилля зі створення збройного підпілля.
Для української сторони рівновага порушилася після ухвалення остаточного рішення про збройний зрив на Третій конференції ОУН у лютому 1943 р. Деякі дослідники вважають, що саме ці постанови стали визначальними в проведенні антипольської акції на Волині. Проте їх аналіз не дає підстав для таких тверджень. Жодних скерованих спеціально проти поляків постанов ми не знаходимо. Тим паче немає якихось вказівок щодо їх винищення.
Документи польського підпілля перші антипольські акції приписують загонам Тараса Боровця (Бульби), а не бандерівцям, які взимку 1943 р. лише розгортали свої відділи: «У березні цього [1943] року Волинь опанувала анархія, розпочата наприкінці лютого діяльністю націоналістичного антисовєтського бандита Бульби-Боровця в Сарненському повіті; розширилася на Костопільський, сягнувши кількості 4 тисячі».
Інформація ж про перші антипольські виступи бандерівців з’являється в документах УПА лише у квітні 1943 р.: «11 квітня цього року відділ УПА розбив польську банду, яка напала на українське село Майдан Лепенський та грабила українських селян. По нашій стороні жертв не було. Ворог поніс великі втрати в людях, спалено багато ворожих будинків. Місцеве населення дуже раділо, що УПА обороняє безборонне населення перед польськими бандитами. <...> 25-го квітня цього року від діл переходив попри польську кольонію Добра, до якого почала стріляти польська банда. Повстанці рушили в атаку на ворога. Банду розбито і попалено більшу кількість польських будинків».
Саме на той час (весну 1943 р.) припадає створення перших польських баз самооборони на Волині, які, утім, здійснювали не лише захисні, а й наступальні акції. Тобто відділи УПА долучалися до протистояння, коли воно вже набувало характеру запеклого збройного конфлікту, війни. Систематична інформація про антипольські дії УПА з’являється в її документації з червня 1943 р.
Динаміку розгортання конфлікту на Волині навесні-улітку 1943 р. подано в польському підпільному журналі «Nasze Ziemie Wschodnie» за серпень-жовтень того року: «Жахлива хвиля вбивств почалася в Сарненському та Костопільському повітах, у травні захопила Рівненський, Здолбунівський та Кременецький повіти, у червні — Лубенський і Луцький, у липні — Горохівський, Володимирський і Ковельський, наприкінці серпня й на початку вересня — останній повіт Волині, Любомльський».
Усе відзначене вище дає підстави провести реконструкцію подій. Перші антипольські акції на Волині, які відбулися взимку 1943 р., мали стихійний характер. Одним із провокативних чинників була інформація про антиукраїнські акції на Холмщині. Окрім того, на думку польського підпілля, значну роль у розпалюванні конфлікту відіграла радянська сторона. Долучення до стихійних, можливо, спровокованих радянськими агентами акцій озброєних загонів Т. Боровця додало ще більшої гостроти конфлікту взимку-навесні 1943 р. Потім відбувся відхід української поліції в підпілля, який суттєво посилив повстанські відділи, створювані під керівництвом ОУН(б), змінивши співвідношення сил на користь бандерівців. Заміна поліції на польську «гранатову», часте її залучення німцями для антиукраїнських пацифікаційних заходів стало ще одним фактором ескалації конфлікту. Окрім того, навесні 1943 р. на Волині розгорнулася мережа польських баз самооборони, які не тільки виконували захисну функцію, а й чинили провокативні дії проти українців. Улітку розпочалися планові антипольські акції зміцнілих підрозділів УПА, спрямовані передусім проти польських колоній, які були опорними пунктами польського та радянського підпілля. При цьому не можна стверджувати, що ОУН(б) опанувала ситуацію: попри те, що на той момент вона стала найсильнішою структурою українського руху на Волині, протягом іще кількох місяців паралельно з її відділами існували загони Боровця та інші військові формування чи просто банди озброєних злочинців без жодної ідеології.