Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Антиукраїнські акції весни 1944 р. на Холмщині мали не випадковий, а плановий характер. Вони були складовою операції польського підпілля та спроб заблокувати поширення впливу ОУН й УПА. Щоб зірвати ці наміри й надати допомогу цивільному населенню, на Холмщину були скеровані відділи УПА з Галичини та Волині. Тут розгорнули діяльність сотні воєнної округи «Буг»; з Волині прийшов курінь Остріжського, з воєнної округи «Лисоня» — сотня «Сіроманці».

Поява повстанських відділів вилилася в розгортання справжніх фронтових боїв із польськими підпільниками й швидко переломила ситуацію на користь українців. У звіті з Холмщини за початок квітня 1944 р. підпільники ОУН указували, що українські повстанці «знищили понад 16 польських сіл і кольоній, де вбито около 1000 польського населення». Тож українська відповідь на польські дії була не менш жорсткою, ніж Грубешівська революція.

У зону активних бойових дій на Холмщину протягом квітня-травня відправляли нові відділи УПА, унаслідок чого загальна кількість повстанців тут зросла до 11 сотень. Така велика концентрація військ дозволила командуванню УПА розгорнути їх у широкий фронт, відтісняючи поляків далі на захід. «По акції відділів УПА, — читаємо в повстанському звіті за 17 травня 1944 р., — відкинено поляків за вузькоторову залізницю Угнів — Вербковичі».

Розгортаючи подальший наступ, відділи УПА 19 травня атакували с. Набруж — головний центр польського підпілля на схід від річки Гучви. У цій акції взяли участь галицькі та волинські сотні загальною чисельністю більш ніж 900 вояків. У результаті понад чотиригодинного бою польські війська були відтіснені за річку, яка протягом тривалого часу слугувала лінією фронту.

На початку червня польські сили намагалися провести контрнаступ. Атака, у якій брали участь три польські батальйони загальною чисельністю 600 вояків, відбувалася в трьох основних напрямках: 1) з боку Томашева на Губинок, Диниська, Річицю й Ульгівок; 2) з Лащева на Стенятин, Посадів, Ріплин; 3) з Тишівців на Старе Село й Діброву. Проте ця польська акція, наразившись на сильний опір УПА, зазнала поразки. Бої тривали до липня 1944 р.

Запеклі фронтове протистояння між українським і польським підпіллям припинилося з насуванням іншого фронту — німецько-радянського. Проте конфлікт і після цього не вичерпався, а лише набув більш прихованих форм, передусім використання в боротьбі з ворогом нового окупанта.

Злам 1943—1944 рр. характеризувався черговим наростанням конфлікту, який з огляду на те, що польські підпільні сили в перші місяці 1944 р. розпочали створення 27-ї Волинської дивізії АК, набув ознак війни між підпільними арміями. Проте цивільне населення страждало від воєнних дій, на жаль, не менше, ніж раніше. «До дня 15.ІІІ,— читаємо у повстанському звіті за початок 1944 р., — з рук ляхів впало в районі Верба понад 600 осіб. Населення знаходиться в справді критичному положенні. Все майно, яке було, забрали ляхи, а люди тиняються по лісах обдерті і голодні. Такий стан триває вже около 2 місяців».

«Поширення операційної бази» супроводжувалося масовими злочинами польських вояків проти українського цивільного населення. Про це писали не тільки українські, а й польські підпільники. У звіті на ім’я волинського представника польського уряду за 31 січня 1944 р. читаємо: «Те, що зараз діється в сільській місцевості, нічим не відрізняється від тієї звірячості, яку виявляли українські банди у своєму ставленні до поляків. Польські партизанські загони організовують „наскоки“ на українські села, виганяють із них українців, відбирають інвентар, а селища цілком спалюють. Тих українців, які не встигли втекти, застрелюють на місці, не роблячи винятку, здається, навіть для жінок та дітей». Існували чіткі вказівки та накази командування польського підпілля, які забороняли під час акцій ліквідацію цивільного населення, особливо жінок та дітей. Проте, як й у випадку українських повстанців, партизанське командування було не в змозі цілком контролювати власні збройні загони.

Відновлена згодом радянська влада репресіями та депортаціями, спрямованими проти українського та польського національних рухів, показала його керівникам, звідки виходить найбільша небезпека для обох народів. Криваве польсько-українське протистояння припинилося в 1944 р. принаймні на Волині. В інших регіонах воно тривало ще понад три роки.

Ситуація в Галичині в перші місяці 1944 р., коли польсько-українське протистояння ще не набуло масштабів справжньої війни, створювала можливості для продовження започаткованих 1943 р. переговорів. Черговий їхній раунд розпочався в лютому 1944 р., і загалом перемовини тривали з перервами до липня. Уже в першому підписаному протоколі, здавалося, було досягнуто значного результату: сторони визнавали, що «мирна полагода польсько-українських відносин можлива тільки при взаємному пошануванні боротьби за державну самостійність обох народів та непосідання землі однієї чи другої сторони. <...> Питання остаточного устійнення кордонів між Україною і Польщею буде вирішене урядами двох держав — української і польської». Проте на практиці цей дипломатичний успіх не був реалізований: кожна зі сторін саме в цей час готувалася до силового розв’язання конфлікту. Тож протистояння замість того, щоб послабшати, набрало нових обертів.

Така активізація спричинила зростання кількості й розмаху антипольських акцій у лютому-березні 1944 р. Активні дії УПА спричинили справжню паніку серед поляків. Очільники польського підпілля у відповідь на це видали інструкції про самооборону проти українців. У цих настановах ішлося, що їхнє завдання — завадити поверненню до своїх місцевостей тих українців, які втекли під тиском польських акцій: «Коменданти районів повинні допильнувати в порозумінні з районними комендантами, щоб ефективно і вчасно перешкодити українцям, якби вони хотіли повернутися до давніх помешкань. Тих, хто чинитимуть опір, — ліквідовувати. <...> Українці, що залишилися на нашому терені, будуть трактовані як заручники на випадок повторення вбивств на нашому або сусідньому терені. Поляків, які будуть полегшувати доступ або переховуватимуть у себе [українців — В. В.], слід після проведення розслідування ліквідувати разом».