Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій

Щоб спинити паніку й масову втечу, польське підпілля активізувало власні акції проти українців. Часто це були дії, абсолютно симетричні до операцій українських повстанців. «З метою протистояння наказам, які використали українці у відношенню до польської людності, щоб залишала наші терени, — читаємо у звіті одного з польських командирів, — наказав поширити по українських селах і там, де є мішане населення, листівки, що наказували українцям залишити ці терени протягом 48 годин під карою смерті. Для переконання українців, що це не похвальба, в Борщовичах спалено три українські доми, що дало позитивний результат, коли українці почали виїздити з терену».

Уже наприкінці травня, коли тривали повномасштабні бойові дії між двома підпільними рухами, які знову-таки обернулися масовими втратами з обох боків, було реалізовано спробу бодай призупинити подальше розгортання конфлікту. З пропозицією про перемир’я виступили поляки як, очевидно, більш постраждалі. Її було прийнято, хоча обидві сторони в протоколі зустрічі вважали за необхідне застерегти, що ініціатива перемир’я не означає слабкості з їхнього боку, а є лише виявом доброї волі в подоланні непотрібного конфлікту. Проте масштаби протистояння на той момент були настільки значними, що припинити його швидко не було жодної можливості.

Останні переговори за участю уповноважених українським та польським керівництвом відбулися наприкінці червня 1944 р. Наступні після літа 1944 р. перемовини між представниками підпільних рухів тривали протягом 1945—1946 рр. на Закерзонні, але вони мали вже лише локальний характер. Тому війна між українцями й поляками тривала до самого переходу фронту.

Польсько-українська боротьба влітку 1944 р. особливо загострилася у Львові та його околицях. Польські підпільники в контексті операції «Буря» розглядали заволодіння містом як спосіб демонстрації світу й особливо СРСР потужності своїх збройних сил. Таким чином вони намагалися поставити власну крапку в дискусії навколо східного кордону відновленої Речі Посполитої.

З огляду на те, що основні німецькі сили були скуті на фронтах боротьби з Червоною армією, та й, зрештою, німці, розуміючи безглуздість тривалої оборони, готувалися до відступу, найважливішим чинником, який міг завадити реалізації польських планів, було українське підпілля. Щоб послабити його до моменту остаточного протистояння, командування АК намагалося провокувати антиукраїнські виступи німців. З цією метою у вказівках щодо реалізації операції «Буря» було зазначено, що на першому її етапі антинімецькі диверсії слід проводити лише на українських землях. На другому етапі, під час безпосереднього взяття Львова, було наказано: «Всілякі виступи українців в середині міста придушити в зародку через обсадження найважливіших об’єктів, замкнення українських районів і можливу ліквідацію їхніх сил. Перед можливою зовнішньою акцією українців захиститися партизанськими відділами „Схід“, „Захід“ і „Південь“, і осередками самооборони, а також обсадженням виїздів із міста, особливо в північній і східній дільниці».

Антиукраїнська акція у Львові супроводжувалася радикальною шовіністичною пропагандою, спрямованою на АК. «Вояки, — читаємо в спеціальній листівці, — ідіть карати!!! Але не ворога, а бунтівника. Не ворожого вояка, а бандита. <...> За ті нечувані злочини, яких світ не бачив за цілі століття, карати будете Ви — вояки підпільної Польщі. Карати будете так суворо, як жорстокими були злочини».

Попри посилення виступів поляків, для керівництва ОУН було очевидним, що головним ворогом українського визвольного руху є радянська влада. Антипольську боротьбу в новій політичній ситуації слід було згортати. Тому в інструкціях із самооборони зазначали: «Польський відтинок уважати другорядним». Водночас наказували проводити негайні відплатні акції в разі польського терору: «б. На польський терор відносно українців дати негайну відповідь і повідомити за що. в. Не вбивати жінок і дітей, г. Польський елемент, що ставиться прихильно до нас, — зайняти до нього пасивне становище».