Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
Активізацію польських антиукраїнських акцій на Волині в другій половині 1943 р. відзначають і радянські партизани. В одному з їхніх документів читаємо: «У районі Рафалівки Ровенської області перебуває польський загін „Пілсудчиків“, який 13 листопада цього року влаштував „криваву суботу“, вирізавши українське населення в селах Колодяк і Собищине Рафалівського району. Схожі загони є в інших районах Ровенської області, дислокація їх не встановлена». Збірка «Польський терор на ЗУЗ», яку українські підпільники уклали на базі місцевих звітів, подає інформацію про близько 30 українських населених пунктів Волині, які поляки атакували протягом серпня-листопада 1943 р.
До кінця 1943 р. у звітах українського підпілля зустрічаємо інформацію про неможливість продовжувати чи започаткувати організаційну роботу через активізацію поляків. «Поляками опанований терен — північно-західна частина Любомльського району. Роблять випади на південні села Головенського району і західно-південні Матїївського району. Переважно граблять і мордують цивільне населення, стараються збройними чинами доказати свою вищість. Пропаганди майже не ведуть своєї. Населення їх ненавидить і з загрожених сіл утікає в більш безпечні». Контрольовані польським підпіллям землі стали плацдармом для розгортання збройних загонів 27-ї Волинської дивізії Армії крайової, яка формувалася на початку 1944 р.
Ситуація в Галичині в першій половині 1943 р. суттєво відрізнялася від волинської. По-перше, німецький окупаційний режим тут був значно м’якішим і не зумовлював такого стихійного спротиву населення, як на Волині та Поліссі. Також малопомітною в регіоні до середини 1943 р. залишалася діяльність радянського підпілля. На галицьких землях позиції ОУН(б) були значно сильнішими, її підпільні ланки охоплювали майже кожне село, і бандерівці практично не мали тут сильної опозиції. Це все дозволило ОУН(б) опанувати ситуацію та спрямовувати її розвиток у потрібне русло, уникаючи стихійних заворушень.
Схоже, як і на Волині, у Галичині становище докорінно змінили радянські партизани. Спроба великого з’єднання на чолі із С. Ковпаком прорватися в Карпати й закріпитися тут змусила керівництво ОУН(б) передчасно взятися за розбудову повстанських відділів. Таким чином улітку 1943 р. у Галичині постала Українська народна самооборона (УНС), яка розпочала акції проти радянських партизанів та німецьких окупаційних сил.
Поява червоних партизанів активізувала діяльність і польського підпілля, яке, до речі, у Галичині теж мало суттєво сильніші порівняно з Волинню позиції. «Рейд більшовицької партизанки, — читаємо у звіті українського підпілля за липень 1943 р., — скріпив віру поляків у скорий провал німецької держави і в можливість виникнення польської держави. Свою радість з тої причини не стараються навіть закривати. Польське підпілля охопило скрізь міста, польські кольонїї та лігеншафти».
Іще одним фактором дестабілізації Галичини в середині 1943 р. стало надходження туди інформації про антипольські виступи на Волині. «Поляки сильно зактивізувались наслідком волинських подій, — читаємо в тому самому липневому звіті. — Є багато польських втікачів з Волині, особливо в прикордонних повітах Сокаль і Радехів. Поляки роз’юшені на українські виступи на Волині, дишуть на українців полум’ям ненависті і жадобою відплати. Вже готуються з їх сторони активні виступи в сторону українців на терені області (вбивство українця в Радехівщині, спроби атентатів в Жовківщині)».
Загалом у поширенні польсько-українського конфлікту в 1942—1944 рр. спостерігаємо своєрідний ефект доміно: інформація про антиукраїнські акції на Холмщині проникала на Волинь і провокувала там масові антипольські виступи, відомості про які, своєю чергою, активізували антиукраїнські дії польського підпілля Галичини. Про суттєве напруження в польсько-українських відносинах у Галичині в другій половині 1943 р. читаємо в повстанських звітах: «Українство, навпаки, чимраз більше накипає ненавистю до поляків до тої міри, що кожної хвилини готові вирізати поляків до кореня, і не буде засміливим твердженням, коли скажу, що якраз на тому відтинку українські маси здібні перевести в чин». В інших документах неодноразово трапляється інформація, що у відповідь на польські злочини українці «домагалися» проведення антипольських акцій.
Стримувальна політика ОУН не завжди знаходила підтримку. Зокрема, у звіті українського підпілля зазначено: «В таких умовинах тяжко провадити тактичну лінію на протипольському відтинку, а це головне наслідком її зламання на терені Волині й шовіністичного наставлення польської поліції, якій все сниться імперіялістична Польща і яка не хоче бачити зросту сили українського народу на ЗУЗ, та хиба могла б бути переконана реальним аргументом п’ястука». Звітодавець стверджує існування певної «тактичної лінії» щодо поляків принаймні в Галичині, і навіть визнає, що її не вдалося дотриматися на Волині. Це є додатковим доказом того, що антипольські акції на Волині мали неконтрольований характер.
У звіті польського підпілля за літо 1943 р. теж відзначено як важливий факт, «що території, які вважали найбільше опанованими Бандерою, не виказують сигналів виступів проти поляків (Бережани, Перемишляни, Сколівщина, Дрогобиччина, Яворівщина)». Попри труднощі, лінію, спрямовану на залагодження конфлікту в Галичині й стримування «третього непотрібного» фронту протягом 1943 р., тут загалом удалося реалізувати.
Відносно спокійніші польсько-українські відносини в Галичині створювали передумови для налагодження контактів між підпільними рухами двох народів. У серпні-жовтні 1943 р. у Львові (цього разу з польської ініціативи) було відновлено переговорний процес. Його учасниками з українського боку стали представники Проводу ОУН М. Степаняк, о. І. Гриньох та Є. Врецьона, з польського — уповноважені комендантом Збройних сил краю, підпорядкованих лондонському еміграційному уряду.
Залагодити польсько-український конфлікт не вдалося. Зі свідчень одного з керівників польського підпілля на західноукраїнських землях та учасника цих переговорів А. Островського дізнаємося, що польська сторона, ідучи на переговори восени 1943 р., ставила собі такі завдання: «розвідка і диверсія в ОУН; спроба таким чином припинити вбивства польського населення, припинити братовбивчу боротьбу, що йде на руку лише німцям; у разі домовленості відкриття спільного, антинімецького фронту». Спроба конструктивного розв’язання конфлікту була далеко не основною метою: першочерговим завданням вважали використання переговорів для боротьби з іншою переговорною стороною.
Взаємна недовіра не могла не вплинути на перебіг переговорів, які знову завершилися нічим і не зупинили обопільну підготовку до можливого перетворення протистояння на масовий збройний конфлікт. Обидві сторони проводили акції одна проти одної, які оцінювали як превентивні дії.
У звіті польського Міністерства внутрішніх справ для уряду в Лондоні зазначено, що у вересні-жовтні активізувалися антипольські дії українського підпілля. Найбільш небезпечними землями були названі Бережанщина, Підгаєччина, Рогатинщина, прикордонні з Волиню галицькі території, а також гірські райони поблизу Станіславова й Стрия.
Продовжували свої акції й польські підпільники. У ніч із 20 на 21 жовтня невідомі польські формування напали на українські села Сіде, Блажів, Гуменець на Самбірщині. Тоді ж, восени 1943 р., українське підпілля силами боївок СБ атакувало на Мостищині й Равщині важливі польські осередки, розташовані в лісничівках, гаївках та польських колоніях. Метою цих операцій було передусім здобуття контролю над лісами — можливою базою для розвитку власних або ворожих сил. За підрахунками польського підпілля, до жовтня 1943 р. від рук українців у Галичині загинуло 563 поляки.