Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій
- Автор: В'ятрович Володимир, Громенко Сергій
- Год: 2017
- Язык: украинский
- ISBN: 978-617-12-1686-0
- Жанр: История
Электронная книга - «Від Рейсхтагу до Іводзіми. У полум'ї війни. Україна та Українці у Другій світовій». Краткое содержание книги:
• Українське питання наприкінці 1930-х рр.: пакт Молотова — Ріббентропа
• Тотальна війна на винищення: Україна у радянсько-німецькій війні 1941—1945 рр.
• Акт 30 червня 1941 р. — спроба ОУН(б) відновити українську державність
• Непростий вибір союзника: українці між західними демократіями та гітлерівською Німеччиною
Сьогодні ці теми стали вкрай актуальними, і пропонована книжка може відповісти на чимало питань, які цікавлять і турбують кожного українця.
5 січня 1944 р. близько 17 000 радянських партизанів вирушили в західному напрямку. Однією з найуспішніших у боях з УПА серед партизанських з’єднань була 1-ша Українська партизанська дивізія імені С. Ковпака, якою командував П. Вершигора. Вона здійснила вдалий рейд територією Волині й Холмщини. Таємниця успіху цього формування полягала в тому, що П. Вершигора діяв спільно з 27-ю Волинською дивізією польської Армії крайової (АК), бійці якої добре знали територію й звичаї місцевого українського населення. Ідейні вороги стали друзями в спільній боротьбі з УПА. За радянськими звітами, під час січневого рейду дивізія Вершигори спільно з 27-ю дивізією АК убила 180 і полонила 150 упівців.
На початку травня 1944 р. у рейд до Галичини було відправлено з’єднання імені 24-річниці Червоної армії (командир — С. Чижов). Воно мало завдання пройти через північні райони Львівської області, а потім вийти на територію Люблінщини. Під час рейду партизани щодня, а інколи й кілька разів на день вели виснажливі бої з повстанцями.
Бої між УПА й радянськими партизанами точилися зі змінним успіхом. На боці повстанців було добре знання території та підтримка населення, на боці червоних партизанів — гарне озброєння, достатня кількість воєнних фахівців і підтримка з боку польських сіл. Зрештою ні повстанці не зуміли повністю заблокувати райони своєї діяльності від доступу партизанських з’єднань, ні червоні партизани не змогли розгромити курені та сотні УПА. Обидві сторони, очевидно, зазнали солідних втрат у цій боротьбі, які, мабуть, обчислюються кількома тисячами убитих з обох боків. При цьому і червоні партизани, і повстанці відзначалися репресіями проти цивільного населення, яке підтримувало їхніх противників, і брутальним ставленням до полонених або трупів убитих ворогів. Єдина відмінність полягала в тому, що упівці були місцевими українськими юнаками, які взяли до рук зброю, захищаючи свої домівки й намагаючись у такий відчайдушний спосіб вибороти незалежність для своєї Батьківщини, а червоні партизани були в абсолютній більшості вихідцями зі Східної України та інших радянських республік й узяли зброю до рук із метою здолати Німеччину, знищити український самостійницький рух і відбудувати велич та могутність Радянського Союзу, у якому Україна була не більш ніж адміністративно-територіальним утворенням із чудернацьким етнічним колоритом.
УПА в протистоянні з Червоною армією та HKBC
(І. Патриляк)
Межа 1943—1944 рр. позначилася приходом на територію активної діяльності УПА фронтових частин Червоної армії. Незважаючи на те, що «Тактичні інструкції», затверджені 24 грудня 1943 р. командуванням Повстанської армії, забороняли упівцям вступати в бої з регулярними радянськими військами навіть задля здобуття зброї, наказували повстанцям розосередитися по селах і хуторах, відійти вглиб лісових масивів й очікувати на просування фронту далі на захід, польові командири часто порушували розпорядження командування, діючи відповідно до ситуації. У результаті лише в смузі дії 13-ї армії 1-го Українського фронту (на території Житомирської та Рівненської областей) із 7 січня до 2 березня 1944 р. було зафіксовано 200 нападів відділів УПА-«Північ» на колони з військовим майном, польові шпиталі й невеликі підрозділи червоноармійців (до роти включно). У березні-квітні 1944 р. було зафіксовано вже 350 таких нападів на тили 13-ї армії, здійснюваних здебільшого із засідок. Після короткої та інтенсивної сутички упівці в разі успіху забирали зброю й одяг у вбитих і поранених, після чого швидко відступали. Під час таких несподіваних атак у січні-лютому 1944 р. лише в Рівненській області повстанці вбили 439 червоноармійців.
Радянський мемуарист, колишній командувач 1-ї гвардійської танкової армії М. Катуков у книзі «На вістрі головного удару», виданій у 1974 р., так писав про події початку 1944 р.: «У ті зимні місяці чимало клопоту завдавали нам бандерівські банди. На регулярні частини вони, звісно, нападати не ризикували, але тили турбували. Здійснювали диверсії, завдавали зрадницьких ударів із-за рогу. Довелося виділяти частину бойових засобів для боротьби з озброєними бандами, посилити охорону комунікацій, шпиталів, тилових установ. І все ж бандерівці не заспокоювалися. Мірою просування наших військ уперед нахабніли дедалі більше. <...> Жертвою підлих рук бандерівців став і командувач бронетанкових та механізованих військ 1-го Українського фронту генерал-лейтенант танкових військ Андрій Дмитрович Штєвнєв». А. Штєвнєв загинув 29 січня 1944 р., відкривши рахунок радянським генералам, які стали жертвами атак повстанських загонів.
Найбільш типові повстанські акції проти Червоної армії були такими: 9 січня 1944 р. в с. Білашівка на Рівненщині повстанці напали на взвод червоноармійців і вбили 15 солдатів; у с. Моквин, за 55 кілометрів від Рівного, того ж дня підпільники на смерть отруїли їжею й горілкою 30 червоноармійців із 181-ї стрілецької дивізії; 13 лютого повстанський відділ атакував польовий військовий шпиталь № 550. Під час останнього нападу було вбито 5 охоронців, забрано 25 коней і 15 возів із продуктами та медичними препаратами; поранених не чіпали. 29 лютого 1944 р. на дорозі південніше від Рівного, між селами Милятин і Сіянці, повстанці із сотні Зеленого (90 бійців) атакували валку з 13 возів із боєприпасами для Червоної армії. У результаті перестрілки упівці захопили шість возів і вбили одного охоронця. Переслідуючи залишки колони, партизани помітили наближення вантажівки, яку також обстріляли. Солдати, які їхали в автівці, покинули її й втекли. Ближче до вечора (приблизно о 18.50) того ж дня з боку села Тисове до Милятина почала під’їжджати колона з чотирьох автомобілів (одна вантажівка із солдатами й три легковики). Автомобілі їхали без розвідки. Підпустивши їх на 200 метрів, упівці відкрили вогонь з автоматичної зброї. Легковики були швидко пошкоджені, солдати з вантажівки зуміли її розвернути і, забравши поранених пасажирів легковиків на кузов своєї автівки, швидко втекли. Як з’ясувалося із захоплених документів, упівці обстріляли колону, у якій їхав командувач 1-го Українського фронту генерал М. Ватутін. Під час нападу М. Ватутіна було поранено кулею з ручного кулемета в праву сідницю. Куля пройшла на виліт і вийшла через ногу на 20 см вище від правого коліна. Через те, що була ушкоджена кістка й канал проходження кулі сягнув понад 50 см, у М. Ватутіна почалися запальні процеси, від яких він помер у київському шпиталі 15 квітня 1944 р.
Серед нападів УПА на червоноармійців у 1945 р. (до закінчення II Світової війни) слід згадати про масштабну акцію проти бійців та офіцерів 64-го й 90-го полків, які 7 квітня 1945 р. збирали продовольчий контингент із населення в селі Посіч на Станіславщині. Група радянських військовослужбовців (149 осіб), серед яких були штабні офіцери обох полків, після збору продовольства без жодних заходів безпеки розташувалася на ночівлю в центрі села, у приміщенні школи й кількох сусідніх будинках. Близько 23.00 будівлі, у яких спали червоцоармійці, оточили повстанці. По вікнах будинків відкрили перехресний вогонь. Бій тривав до 02.30 8 квітня. Унаслідок обстрілу радянська сторона (за свідченням самих червоноармійців) втратила три вантажні автомобілі, 16 бійців убитими й 8 пораненими. Повстанці втратили одного товариша, який після поранення підірвався гранатою, щоб не потрапити в неволю.
Напади загонів УПА на підрозділи й частини Червоної армії тривали також улітку й восени 1945 р. З кінця 1945 — початку 1946 рр. рейдів уже практично не фіксували: повстанці повністю зосередилися на боротьбі проти НКВС і радянських адміністративних структур.
Протистояння між УПА та внутрішніми військами НКВС розпочалося одразу ж після проходження лінії фронту територією, де діяли повстанські сили. З лютого до квітня 1944 р. запеклі бої між куренями та сотнями УПА й внутрішніми військами НКВС розгорнулися в лісах Житомирщини, Бердичівщини, Костопільщини, Кременеччини, Дубенщини. Під час цих зіткнень внутрішні війська втратили 850 осіб убитими. На території Кам’янець-Подільської та Вінницької областей загони УПА-«Південь» провели в січні-серпні 1944 р. 24 бої з військами НКВС.
5 березня 1944 р. секретар Рівненського обкому партії В. Бегма в доповідній записці до ЦК КП(б)У інформував, що лише на території Рівненської області діє 56 великих збройних формуваннь УПА чисельністю 9000 — 10 000 осіб, які за перші дні березня здійснили 7 нападів на районні центри, убивши 109 співробітників НКВС та адміністративних органів радянської влади, а також провели 64 акції в селах, знищивши понад 500 представників радянської влади й сільських активістів. B. Бегма підкреслював, що районний актив боїться покидати райцентри, у багатьох селах зовсім не з’являється, а всі заходи з мобілізації та хлібозаготівлі зірвані загонами УПА.