Скляна, олив'яна, дерев'яна

— Таки дивна. Зазвичай люди ховають дорогоцінності, а вона виставляє напоказ… Може, золото не головне в її житті? — задумливо мовив В'юнок, пересипаючи монети з долоні в долоню. — Холодні.

Він зачинив скриню, підсів до вогню зігріти руки і невдовзі задрімав.

Щораз рідше злітали й опускалися вії, сонна усмішка зіслизала з обличчя, і тільки кутики губ залишалися трохи підняті. Навіть уві сні хлопчина чомусь радів. Ти й досі не звик до його сонячної безтурботності, адже сам ніколи не усміхався: це відкриває людину й робить беззахисною. Довіряти без застереження — неприпустима розкіш. А В'юнок, схоже, думав інакше, перетворивши усмішку на чарівну зброю, — куди там твоєму ножу…

Ви не дочекались повернення господині й під тихе лопотіння дощу за вікном заходилися готуватись до сну.

— Вона змокне, — проказав В'юнок напівпритомно.

Ти накрив хлопчика ковдрою, погладив м'яке волосся й повернувся до вогнища. А може, закинути заплічник у запилюжений куток і не згадувати про дороги, віддаючись нехитрим радощам помірної осідлості? Наче поділяючи твої думки, вівера застрибнула на руки й згорнулась клубочком, сито муркочучи. Вона ледве вміщалася на колінах, тепла, розслаблена — як уміють розслаблятись кицьки. Неочікуваний вияв довіри. Які зміни він обіцяє? Та думати й аналізувати не хотілось, очі злипались, тіло вимагало відпочинку. Вівера дозволила перенести себе на постіль, і невдовзі хата поринула в безмісячну сіру дрімоту.

Ранок підкрався на м’яких лапах і обережно торкнувся ароматом свіжоспеченого хліба. Прокинувшись, ти довго не міг зрозуміти, де перебуваєш. Дивився на побілену стелю, рублені стіни, знайому різьблену скриню й притулену до стіни вільхову мітлу. На скрині сиділа вівера й вилизувалась, тоді потягнулася й вистрибнула у відчинене вікно. А де В'юнок? Гаразд, треба встати, потягтися, прислухатись. У сусідній кімнаті говорили й сміялись. Тужливі ревнощі вштрикнули в серце першу колючку. Досі В'юнок не шукав жіночого товариства. Що змінилося за ніч?

Ти надав обличчю байдужого виразу і штовхнув двері, опинившись, судячи з усього, в майстерні. На лавицях лежали сувої полотна, блискучі різнокольорові шовкові шматки, тяжкі оксамитові рулони. У кошиках яскравими плямами тіснилися мітки фарбованої вовни, переливались на світлі золоті й срібні клубки. Зв'язані косами, рябіли нитки на гаптування, гольник стовбурчився товстими й тонкими голками. У розчиненому берестяному кошику впереміш тулилися наперстки, клаптики, мереживні шматочки, шила й гачки.

За столом під вікном, так, щоб світло падало зліва, сиділа Альбіна. Круглолиця, струнка дівчина, підперезана візерунчастим чересом по світлій барежевій сукні. Бліда шкіра, пряме волосся, зібране сіточкою, на грудях видовжений шкіряний футлярчик. Губи стиснено, вії опущено. Круглі маленькі п'яльці, пригвинчені до столу, відпочивали з незавершеним вензелем, а майстриня працювала над тканиною в прямокутній дерев'яній рамці. Поруч примостився В'юнок і розповідав казки, на які дівчина часом відгукувалась коротеньким сміхом.