Скляна, олив'яна, дерев'яна
- Автор: Медведева Екатерина Александровна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-016-1
- Переводчик: Наталья Брискина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Скляна, олив'яна, дерев'яна». Краткое содержание книги:
Але якось вона довідується про таємницю свого народження…
Чи врятується принцеса Янтарина?
Відповідь — у романтичній і водночас гостросюжетній повісті Катерини Медведєвої.
Ти йшов услід дорозі, не думаючи, куди потрапиш. Якщо не прямуєш до мети, то байдуже, чи сяє сонце в спину, чи розцвічує ластовинням щоки, каміння чи пісок шурхотить під ногами, обвіває обличчя колючий, зі сніжинками вітер чи прозірчасті пахощі рожевих каперсових квітів… На поясі в шкіряному капшуці — ніж, на спині — заплічник. Попереду — невідомість. Вибираючи місце відпочити, побачив придорожню криницю. Зеленів на камінні соковитий мох, лежала на землі кинута накришка, поруч — куртка й зношені черевики. Отже, варто зазирнути. Тремтіло зубчасте листя сокорини, чорніла кора, самотньо тріпотів шматок мотузки, прив'язаний до стовбура.
А в пересохлій криниці хтось сидів. Хлопчисько. Він ледь махнув рукою, вітаючи твою міцну мотузку. Ти витягнув його, обдивився. Кістки цілі, а вуха загояться. Він пожадливо пив воду, спустошуючи твою баклагу, аж раптом з-за коміра запилюженої сорочки вистромився коричневий писочок, пролунало вимогливе голодне пищання. Складні версії вчинку — пошуки скарбу, переховування від нападників, спроба побачити зірки вдень — розбилися об нехитру дитячу відповідь…
— Поліз у криницю по віверу? Нащо?
Тваринка дивилась велетенськими очиськами, випускала й забирала кігтики, стала муркотіти, коли хлопчик погладив золотаво-буре хутерко. На спинці й голові підсихали ранки — сліди від кігтів і дзьоба великого птаха. Пугач або хто інший ніс і кинув у криницю? Ти ба, маленькій вівері добряче повезло.
— Вона плакала… — Хлопчина винувато усміхнувся, і ти відчув: з пронизливим, нікому не чутним дзвоном тріснув перший шов на серці.
Хлопчик умів викликати приязливе ставлення — так само, як і вівера вміла повзати по деревах і плавати. Скуйовджене біляве волосся й худюща шия, обвітрені губи й тендітні пальці, що обнімали тваринку, робили диво з твоєю душею-самітницею. Прокинулись давно забуті бажання: обійняти, зігріти, нагодувати. Ні сіло ні впало стала потрібною хата, бажано обжита й затишна, і щоб у скрині лежав чистий одяг, а на столі, накриті рушником, чекали хліб і молоко…
Уміння не обирають, з ним народжуються. І хлопчина дивився на тебе, розуміючи: між вами протяглася міцна червона нитка, що не мала ще назви. Любов і дружба, стосунки батька й сина чи учня й учителя, — та вузлики вже затяглися, і з перехрестя ви пішли разом…
Хлопчину звали В'юнком, а пухнаста тваринка залишилась безіменна. Та й не було потреби її приманювати: вівера неухильно йшла за В'юнком, терлася об ноги, муркала й приносила задушених пацюків у подарунок. Коротше кажучи, поводилася з хазяїном як велика довірлива кицька, а до решти ставилась насторожено й, мабуть би, укусила простягнуту руку.
Може, тому бажання доторкнутися до неї не виникало.
Від того вечора ви не розлучалися і вештались по землі втрьох. Дістати хліб і прихисток тепер було не тяжко. Одна річ, коли синього зоряного вечора у двері стукав підозрілий самотній волоцюга: такий і пограбувати, і вбити може. І зовсім по-іншому дивилися люди на двох вірних друзів, які подорожують у товаристві ручної тваринки і викликають бажання довгенько поговорити за кухлем пива. Чоловіки більше не уникали тебе, плескали по плечу: якщо з другом, мовляв, гарна людина. А В’юнкові досить було усміхнутися, щоб господині засперечалися, в кого ви ночуватимете. Наче манливі чари лилися від напівдитячої постаті: люди враз робилися доброзичливі й довірливі. Навіть ти, самітник на вдачу, з жахом думав про час розставання. А час цей невблаганно надходив…
В'юнок ріс, із худорлявого хлопчини перетворюючись на стрункого, граційного підлітка з котячими звичками і невловною зманливою усмішкою. На нього задивлялись дівчата, а жінки зітхали і, ніби піклуючись по-материнськи, намагались пригорнути, погладити. Ти остерігався, що з'явиться особа, яка забере в тебе друга.
І якось вона з'явилась…
Сонце сідало, бузкове небо відтінювало чорний ялиновий ліс, дорога ставала ширша й доглянутіша. Присадкуватими хатинками і мощеною вулицею, запахом сочевичної юшки й запаленими ліхтарями біля хвірток, тихим сонним рипінням флюгерів починалося чергове містечко. Ви не знали назви, але бачили: тут добре. На запитання про готель старий ліхтарник зміряв вас очима, помітивши і брудний заношений одяг, і порожні гаманці, й дорослу віверу, що коричнево-золотавою хмаркою крутилась довкола ніг. Похитав головою: