Скляна, олив'яна, дерев'яна
- Автор: Медведева Екатерина Александровна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: Теза
- ISBN: 978-966-421-016-1
- Переводчик: Наталья Брискина
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Скляна, олив'яна, дерев'яна». Краткое содержание книги:
Але якось вона довідується про таємницю свого народження…
Чи врятується принцеса Янтарина?
Відповідь — у романтичній і водночас гостросюжетній повісті Катерини Медведєвої.
Пилип не витримав, скочив і кинувся на хазяїна. Той скинув його з себе, як порошинку, і заволав:
— Нападаєш на свого хазяїна? На милостивця?! Я тебе так покараю, що живий не будеш!
Усі перезирнулися, Марта заплакала. Селянам було шкода хлопчину: в цього господаря слуги часто вмирали після покарання.
Марго відчула, що вона одна може врятувати Пилипа. Згоріла Луттина хата колись стояла поруч із церквою. На попелищі й досі стирчав обгорілий і всохлий бузковий кущ.
Марта плакала, та Марго попросила її заспокоїтись і зняти хустку.
— Навіщо? — здивувалася дівчина.
— Швидше, і розплети косу.
Вони підійшли до куща. Марго витягла з торбини чарівний гребінець, встромила його Марті у волосся і сказала:
— Марто, я дарую тобі цей гребінець. Не дивуйся і попроси його зробити тобі зачіску з бузковим цвітом з цього куща.
Дівчинка знехотя — адже всі дивилися на них — повторила прохання. І враз, узимку, посеред білих заметів, обгорілий чорний бузковий кущ укрився листям і буйними кетягами квітів. А в Марти на голові з'явилася гарна зачіска, прикрашена гілочкою квітучого бузку.
Люди притьмом бігли з церковного двору, щоб подивитись на диво. А Марго підійшла до Пилипового хазяїна і сказала голосно, щоб усі почули:
— Кущ зацвів, як тобі й хотілося. Тепер виконай обіцянку і відпусти Пилипа з Дорою.
Хазяїн замахнувся на неї.
— Іди геть, бридка жебрачко!
Він хотів ударити її, але з натовпу вискочив Овид і схопив його за руку. Всі закричали:
— Рита права! Відпусти дітей!
Пилип і Дора стояли й чекали.
— Забирайтеся, малі негідники! — заволав на них хазяїн, відчуваючи, що не пересилить ціле село. Гніваючись, він вискочив на передок ґринджол, схопив віжки і помчав геть.
Пилип підбіг до Марти, вони обійнялися й були дуже щасливі.
Наближався Новий рік. На це свято мали одружитися Овид і Міранда. Та вони обоє раптом відмовилися від весілля.
— Я люблю Креда, — пояснила свою відмову Міранда.
— А я люблю… іншу дівчину. — Овид побоявся сказати всю правду.
Напередодні Нового року Овид прийшов до Марго. Дівчина сиділа пригнічена горем. Вона виконала чотири дитячі бажання, які не збулися рік тому. І от новорічна ніч, а принцеса — така сама потворна горбунка.
— Рито, — мовив Овид, — я люблю тебе. Виходь за мене заміж.
Марго подумала, що він сміється, і втекла у свою комірчину під дахом. А там на неї чекав молодший чарівник Дюшес.
— Він сказав правду, Марго. Овид кохає тебе.
— Але ж я потвора!
— Він покохав тебе за твоє добре серце. Такою була умова головного чарівника, і її дотримано, отож чари з тебе знято. І ще: усі діти в селі попросили чарівників зробити тебе вродливою.
— Але ж вони залишилися без подарунків! — засмутилась Марго.
— Не хвилюйся, всі вони отримали те, про що мріяли. І ти також. Одягайся й виходь: на тебе чекають.
Принцеса побачила на тапчані гарну сукню і золоте парчеве вбрання, те саме, яке вона загадала торік. Дюшес щезнув. Марго тремтячими з хвилювання руками зняла капюшон. Ах, як вона зраділа, побачивши в дзеркалі свої рожеві губки, рум'яні щічки, ніжну шкіру, м'які розкішні кучерики.
Марго швидко вдягнулась. Вона тепер виглядала навіть краще, ніж колись, але не через убрання. Просто раніше в її вродливих очах сяяли надмірні гордощі, а тепер її погляд став добрий і мудрий.
Марго вийшла до Овида, і він спершу не зрозумів, хто перед ним. Але, зазирнувши в блакитні принцесині очі, впізнав колишнє опудало Риту. Марго боязко підійшла до нього.
Настав Новий рік, і все королівство згадало, що в короля є красуня донька Маргарита. Чарівники надіслали в село розкішні королівські ґринджоли, і Марго разом з нареченим і друзями поїхала до палацу, де починалося розкішне свято. Ще б пак, принцеса Марго бере шлюб!
Був собі ти…
Був собі ти… Дужий, меткий, відлюдькуватий. Коли з'являвся в місті, приносив з собою запах вогнища, річкової прохолоди, дороги і вільності. Чоловіки супилися й зітхали, сумуючи за недосяжною свободою. А жінки забирали дітей по хатах і поспіхом виводили в повітрі охоронні знаки: вони бачили у твоїх зіницях порожнечу й боялися її. Понурий довгокосий волоцюга, самотній і байдужий до будь-яких виявів життя. Пройти хитким місточком над прірвою, вдихнути пахощі кремово-білих кетягів садового жасмину, знищити гніздо вівчарика або годинами дивитись на вогонь — байдуже, як гаяти час.
Суровими нефарбованими нитками спліталася доля, а серце нило, стягнуте міцними швами свободи. Самітником простіше, хіба ні? Нікого не згадувати вдень, не бачити уві сні вночі, ввечері не вимовляти вимріяне ім'я в молитві, вранці не чекати на вітання… Можна вважати, тебе й не існувало… Принаймні до зустрічі на перехресті, біля закинутої криниці під сокориною…