Її ім’я було Татьяна
- Автор: Суворов Виктор
- Язык: украинский
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Її ім’я було Татьяна». Краткое содержание книги:
І тоді в битву титанів утрутився Маршал Радянського Союзу Георгій Костянтинович Жуков.
12 березня 1954 року в день виступу Маленкова перед виборцями Жуков зателефонував Хрущову з «прошу прийняти і вислухати».
Зустріч відбулася наступного дня, 13 березня 1954 року, відразу після того, як Хрущов підписав постанову про створення КДБ і рішення про публікацію сталінського підручника «Історичний матеріалізм» про неминучу перемогу Світової революції внаслідок Третьої світової війни.
Жуков доповів Хрущову, що на посаді першого заступника Міністра оборони часу не марнував, що зроблено багато, що готовий на практиці довести можливість перемоги в ядерній війні. Для завершення підготовки потрібно рівно півроку.
Час, який просив Жуков, він отримав.
Розділ 11
1
128-й Гумбіненський стрілецький корпус 28-ї армії Білоруського військового округу було піднято по бойовій тривозі на світанку 13 липня 1954 року о 5 годині 41 хвилині.
У цитадель Брестської фортеці викликали командирів і начальників штабів двох дивізій, однієї бригади й усіх шістнадцяти полків, як тих, що безпосередньо підпорядковування командиру корпусу, так і тих, що входили до складу дивізій.
У ті роки фортеця служила місцем розквартирування командного пункту та штабу стрілецького корпусу вузла зв’язку, бойових і забезпечувальних частин та підрозділів, корпусних і дивізійних складів, шпиталю, ремонтної бази, гауптвахти, сховищ бойової техніки.
Під час минулої війни оборона Брестської фортеці могла б стати прикладом, взірцем і символом непохитного героїзму та мужності. Замість цього фортеця стала місцем, де трагічні наслідки злочинів влади вивилися з разючою яскравістю.
Після закінчення війни не минуло й десяти років, сором так званої оборони Брестської фортеці ще не розвіявся. Тому про те, що тут сталося влітку 1941 року, не годилося згадувати. Час пересмикнути карту ще не прийшов. Ніхто в той час не додумався жахливу ганьбу йменувати героїчним подвигом. Нікому на думку не спадало споруджувати тут монументи, запалювати вічний вогонь, відкривати музей, вести натовпи молодих захоплених патріотів.
1954 року фортеця була просто величезним стаціонарним військовим табором, на кшталт римського, ущерть заповненого військами, бойовою технікою, боєприпасами та іншими запасами, необхідними для ведення рішучих наступальних операцій.
Військами та зброєю тут було забито сотні казематів цитаделі й два кільця фортів, що оперізували центральну час-тину надпотужного фортифікаційного ансамблю. Штаб корпусу — у кільцевій казармі на центральному острові. Поруч з командирським кабінетом — коридор із цегляними склепіннями, що звивається безліччю зламів, як у замках пруських хрестоносців.
Двері командирського кабінету відчинилися. Перший заступник гаркнув: «Товариші офіцери!».
Підхопилися генерали, полковники, підполковники.
Командир корпусу генерал-лейтенант Володимир Пилипович Чиж грюкнув дверима. Уже тільки це нічого доброго не віщувало.
Зняв генерал кашкета — голова чомусь наголо обстрижена, одеколоном пахне. Десь здивувалися б. Але в 128-му стрілецькому корпусі вже давно нічому не дивувалися. Окинув командир корпусу похмурим поглядом тих, кого йому в разі війни належало вести у бої та битви, гаркнув, як ротний старшина: «В колону по три... СТАВАЙ!».
Давненько генералам, полковникам і підполковникам таких команд виконувати не доводилося. Вишикувалися швидко. Стрімке, чітке виконання таких команд кожному ще в юності назавжди у свідомість убито. Вийшло щось на зразок повнокровної танкової роти — 49 осіб: заступники командира корпусу, начальники артилерії, штабу корпусу, тилу, за ними — командири двох дивізій і однієї бригади з начальниками своїх штабів, далі — командири полків, ще далі — начальники полкових штабів.
— Ліво-РУЧ!
Повернулася рота, загримавши підборами, перетворившись з колони по три на три розгорнуті лави.
— Перший ряд — п’ять кроків уперед!.. Кроком... РУШ! Кру-ГОМ! На стільці СІДАЙ!
Відчинились інші двері — і, карбуючи крок, дзвінко ввійшов комендантський взвод. Усі в білих халатах, явно в госпіталі позичених. До комендантського взводу солдатиків відомо яких добирають. Усі красені молоді, велетні завзяті, усі рівні як один. У лівій руці кожного — чисте простирадло. У правій — чорний циліндр об’ємом з пляшку «Столичної» — долоня ледве охоплює. На хвостах циліндрів — довгі шнури.