Гімназист і Вогняний змій
- Автор: Кокотюха Андрей Анатольевич
- Серия: Юрко Туряниця #2
- Год: 2021
- Язык: украинский
- Год: а-ба-ба-га-ла-ма-га
- ISBN: 978-617-585-138-8
- Жанр: Детское действие
Электронная книга - «Гімназист і Вогняний змій». Краткое содержание книги:
Дивні речі кояться в столиці — одна за одною горять українські історичні будівлі. Деякі сліди ведуть до Першої зразкової гімназії, яка ризикує втратити репутацію ще й через... наркотики. Восьмикласник Юрко Туряниця разом з приватним детективом Назаром Шпигом та вірним бульдогом Джентльменом знову беруться за справу. Та чи під силу звичайному гімназистові випередити злодіїв і врятувати від забуття українську історію?..
У другій книзі відомого письменника Андрія Кокотюхи знову багато карколомних подій, смертельних небезпек, драматичних непорозумінь, покинутих будинків і, звичайно ж, страхітливого вогню.
І повернутися назад так само непомітно.
Розділ двадцять другий
Тут гімназист таємно тікає з дому й опиняється в скрутному становищі
Сон не йшов.
За інших обставин Юрко б цим переймався. Та зараз радів, бо ламав собі голову, як прокинутися вчасно, не накручуючи будильника на телефоні. Щоправда, до останнього не знав, коли це — вчасно. Помізкував, додумався: після півночі, не раніше. Багато читав і навіть чув про те, що всі злочинні задуми лиходії воліють втілювати, коли все довкола міцно снить. Доведено й не раз: припадає цей час десь від третьої до четвертої години ночі.
Гімназист запланував свій таємний похід після першої.
Вперше в житті Юрко вклався спати вдягненим: джинси, шкарпетки, светр. Трохи пригрівся під ковдрою, бо опалення в Києві в кінці жовтня ще й не думали вмикати. Не вважав себе мерзляком, та все ж тепло розслабило, огорнуло й трохи приспало. Напруга змушувала раз по раз здригатися, виринати з дрімоти, дивитися на годинник й знову занурюватися в тривожний хисткий сон.
Нарешті час настав.
Відкинувши ковдру, Юрко тихенько спустив ноги з ліжка.
Першою перешкодою був, як не дивно, Джентльмен. Бульдог любив поспати, але завжди прокидався від найменшого поруху. Потім, щоправда, засинав знову, переконавшись, що все добре й ніхто нікому нічим не загрожує. Та саме зараз гімназист не хотів, аби пес побачив його. Неодмінно подибає слідом, подумає — гуляти. Доведеться переконувати собаку лишатися, це забере час і, що гірше, розбуркає батьків.
Ніколи власна маленька кімната не видавалася Юркові такою довжелезною.
Перетворився на тінь, рухався не півкроками — навіть чвертькроками. Двері могли рипнути в найменш слушний момент. Стиснувши ручку й тягнучи її на себе, затамував подих. Сіпнув обережно, мовби брав тендітну крихку посудину з тонкого вразливого кришталю.
Обійшлося.
Сам собі не повірив, прослизнувши у щілину, яку утворив, не прочиняючи двері до кінця. Ковзнув тихим вужем, так само легенько потягнув на себе, тепер щільно зачиняючи. Щойно вдалося — видихнув полегшено й так голосно, що перелякався й навіть присів: ну, як хтось із батьків зараз сполохнеться.
У помешканні панували сон і тиша.
Далі гімназист мусив навпомацки взуватися. Черевики приготував ще з вечора, прилаштував окремо. Щоб не підсвічувати, вмостився на підлозі, притулився до стіни спиною. Зашнурував, міцно затягнув. Нечутно, вгору по стінці, підвівся. Випростався, знайшов куртку на вішаку. Вдягнув, натягнув шапку. Мобільник поклав у кишеню.
Лишилися вхідні двері.
Подвійні.
Обидві половинки зачинені.
Повертаючи ключ у замку внутрішніх дверей, готувався до гіршого — зараз як клацне! Вибух гримне, не інакше. Ні більше, ні менше. Схопляться тато з мамою, вибіжать зі спальні. їх ночує Джентльмен, скочить, дряпатиме двері. Ввімкне тато світло й побачить одягненого сина. Що йому скажеш — ходив уві сні? Як це називається... сомнамбула, о...
Звук видався дуже тихим.
Прочинивши ці двері, Юрко тихцем ступив у невеличкий отвір між ними й зовнішніми. Втягнув живіт, став туди, зачинившись й опинившись
У вузькому тісному просторі. Зате тепер зсередини його вже ніхто не міг почути.
Намацав борідкою ключа замкову шпарину.
Встромив усередину.
Повернув. Раз. Другий. Третій.
Швиденько, мовби за ним гналися, виринув із квартири на сходовий майданчик. Зачинив двері ззовні, на один оберт. Збирався ж повернутися за кілька годин. Зайде так тихо, як вибрався. Ніхто й не помітить нічого, та не лишати ж помешкання незамкненим.
Не зійшов — збіг, злетів, скотився колобком.
Натиснув потрібну кнопку. Ступив з під’їзду на жовтневий холод нічного міста.
Все.
Він це зробив.
До місця ймовірної пригоди від його будинку на вулиці Петлюри пішки йти хвилин тридцять.
Але Юрко біг порожнім, сонним, вологим від прикрого осіннього дощу Києвом. Щільніше загорнув куртку, махав руками в такт, наче веслував. Коли на розі почув шум мотору, притулився до стіни, пропустивши й провівши поглядом патрульну машину. Переходом не пішов, аби час не витрачати. Гайнув через бульвар, паркани дорогою подолав зі спритністю, що здивувала о їхнього фізкультурника. Далі домчав до цирку, зупинився, захекавшись. Вгору посунув уже не так швидко, підтюпцем. А на підході до вулиці Гоголівської взагалі стишив ходу.
Нічну тишу втомленого міста порушували хіба віддалені звуки поодиноких автівок. Одна з них, зі світляком таксі на даху, промайнула повз. Знову видихнувши, Юрко завернув у потрібний двір, занурився в густу темряву.