Енциклопедія російської душі
- Автор: Ерофеев Виктор Владимирович
- Год: 2010
- Язык: украинский
- Год: Ярославів Вал
- ISBN: 978-966-2151-33-6
- Переводчик: Василь Шкляр
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Енциклопедія російської душі». Краткое содержание книги:
— Grattez le Russe, et vous verrez un Tartare (Пошкребіть росіянина — і ви знайдете татарина), — кажуть французи.
Вони по-своєму мають рацію, але, як завжди, не заглядають глибше за феноменологію.
— Пошкребіть росіянина — і ви знайдете сповідь, — dirais-je.
Росіянин — людина-сповідь. Для цього зовсім не потрібно рухомого предмета: поїзда або літака. Як перестиглий гранат, росіянин вибухає і спливає сповіддю у найменш підходящий момент. Або як гнилий гранат. Швидше за все, як гнилий. А можливо, все-таки як перестиглий.
Сірий вважав іноземців обмилками й ніколи не цікавився їхньою думкою про Росію. Він цінував непідробне чвакання російського життя.
— Зачвакало! — схвально мружився Сірий, прислухаючись до подій життя.
Він любив каламутність російської людини.
— Ти подивися, — казав він мені, — як потворно каламутна російська людина. Вона спантеличує життя. Вона не знає, чого вона хоче. Вона зриває з петель перебіг життя і ставить життя раком.
— У неї параліч волі, — казав я.
— Хуйня все це, — незлостиво озивався Сірий. — Ти краще прислухайся до цього вічного хрипу російського мужика, як він сопе і гівниться.
Я вийшов навшпиньки, прислухався й повернувся зовсім розчулений.
— Ну що, змінюєш погляд на Росію? — підморгнув Сірий. — Про Росію ніхто не дібрав точних слів. Одні б’ють себе у груди і присягаються в любові й вірності. Не вір їхнім присяганням. Інші, наслідувачі німців, які надягли німецьке лахміття й думають про себе багато чого — вони, звичайно, виродки, але хоча б зрозумілі. А ці вдають, що люблять, а самі підмахують із користю для себе. Може, до них щось доходить, але вони глухі. Росія — це рохкання. Якщо не рохкаєш, тобі тут немає чого робити. Іди в інтелігенцію й вигадуй теорії.
— Не хочу! — мимоволі вирвалося в мене.
— Росія по-розумному не пишається розумом. Вона його топить, як кошенят, але не тому, що любить потопельників, а тому, що розум заважає життю.
— Ах, Сірий, — заплакав я.
— На Росії світ тримається, — сказав Сірий, залазячи під ковдру.
— Сірий, зіграємо в піжмурки? Ти — геній цього гнилого місця. Не Пушкін, не Достоєвський, а — ти. Ти — геній. Ти — шаман. Нечленоподільна людина. Ти тримаєш у руках братву, ти крутиш російську політику, вирішуєш долю армії.
— Солдати ненавчені, — сказав Сірий. — Мруть, як мухи.
— Ти — Спартак і ЦСКА, ти спускаєш сечу в попсу, ти вболівальник вітчизняних команд, ти — виття стадіону, судома трибун, ти насмоктався крові, ти — велетенська блощиця, ти — друг Христа, більшовик, автор російських казок, три богатирі в одній особі, троє братів, від старшого до дурня, сірий вовк та Іван-царевич, власник усіх джипів, молодик над сніжним полем, ти — всі російські таргани у ванні й на кухнях, ти — кривава неділя, сьоме листопада, великий почин, день перемоги, ти — герой Радянського Союзу, ти — пивниця, ти — моє роздвоєння, перебування між двох наречених, моя невпорядкованість, моя безглуздість — ось чому змивається російське знання, не йде вперед цивілізація, ти тримаєш Росію за пизду.
— Я — плакун-трава, — засоромився Сірий.
П’ЯТИЗІРКОВИЙ МОРГ
Стукіт у вікно.
— Хто там?
— Це ми! Силовики!
Я запалив світло.
— Ви ще живий? — невдоволено запитав Павло Павлович.
— Живий, — невдоволено відповів я.
— А чого пропали?
— Занедужали? — просунувся Сашко.
— Швидше видужав.
— Зустрічаєтеся з ним регулярно? — прискалив око Павло Павлович.
— Буває.
— Ваше враження? — запитав Сашко. — Противний?
— Нормальний, — відповів я.
— Буде з нами співпрацювати? — запитав Павло Павлович.
— Куди він подінеться! — розсміявся Сашко.
— А ви не смійтеся, референте, — насупився я. — Дайте мені ще час на обдумування.
— Ти не тягни, — захрипів Павло Павлович. — Країна дуріє.
— Зашморг ззаду — й капець Сірому, — шепнув довірливо референт. — Привітайте Павла Павловича, йому нову бляху дали.
— Та годі тобі! — вдавано зніяковів Павло Павлович.
— Дуги золоті, обруч, листки селери, — радів Сашко.
— Двох дельфінів, що сходяться хвостами, забув, — не втримавшись, просяяв Павло Павлович. — Пам’ятаєте, як я вас учив? Половину злочинів провокують самі потерпілі, — швидко заговорив він. — Треба ходити у ватянках, у в’язаних шапочках, дамам — теж у ватянках, на низьких каблуках, у темні провулки не заходити.