Попід Кичерами та над потоком
- Автор: Парфанович Софія
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: Publisher Petro Yamniak. 9 Lincoln PI., 'Clifton,N.J. 07011,USA
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Попід Кичерами та над потоком». Краткое содержание книги:
Василь Лев
Лементуючи бігла Ганя до стовпця, розмотала ланцюг та звільнила петлю. Бідне коровисько ледве дихаючи підвелось на ноги.
— Та пек би тя втяв, тай осина! Таже інше йміння як йміння, а ти як дикий звір, бігаш, бігаш, якби тя марасник закляв. Шей челідина за собов волічеш. А як тя прип’ясти, то альо щос зробила. Няй ся не задушила — сьляк би тя втяв, бодайс ізгоріла!
А сусідки, що робили в полі, поставали, попідпирались мотиками й міркували:
— Нич ї не вчинити. Ганю. Нич, тай вже. Корова полонинська, привикла з маржинов у гори йти. Не хоче пасти при хаті, а припинати, то самі видите — змарнуєся на полику, на нич ізійде.
— Йой, та що ми робити з таков коровов, порадьте, та й поратуйте, людойки добрі! — бідкалась Ганя.
Але людойки не знали ради. Знав її тільки сільський парубок Ілько, що ціле життя пастушив і що його любила скотина. Знав та й вже. І нічого надзвичайного. Взяв за ланцюг і повів її соковитими травами приговорюючи:
— Паси, малейка, паси! Альо, ци видиш, яка травиця. Та де ґаздівські корови таку видят? Нигди, тай николи! Альо по лісу ходят тай мох скубут. А тобі ту панське життя буде, а ти дурна гониш, та си добираш. Паси, малейка, паси!
Та щоб її прив’язати до города, куди йшов, посипав траву сіллю. Господаря не жалував, бо пан, гроші має. А сіль носив у кишені й як тільки корова зачинала вириватись — сип жмінку соли! От тоді Бинька пасла на тому місці, до голої землі виїла. А заки виїла, забула свою нудьгу й ішла далі, пасучи. Часом поривалась бігти, та сильна Ількова рука кріпко здержувала ланцюг. Треба було слухати. Зате часом дісталось буряка, яблук-паданиць, або Ілько завів крадькома в ліс де «контура» і між молодими смерічками була справжня лісова трава, та ще й ніким не рухана, бо пасти на контурі невільно. Та Ілько пас крадькома й Бинька, чуючи запах лісових та полонинських трав, смакувала собі, мабуть нагадуючи, як то:
І хоч ті часи минули, проте й у лісі не було погано.
Так став Ілько необхідний. Без нього корова не паслася.
— Що ж. Ганю, хіба брати парубка — питався Старий Пан — ти видиш, він вміє пасти цю бісновату корову, а ми з нею собі не порадимо.
Таке вже ображувало Ганю, що чейже пастушила в своєму житті довше, як хто другий, будучи сиротою та завжди в наймах. І, щоб якийсь Ілько ліпше знав до корови як вона?!
— Е, що там не порадиме?! Та чого? Або то така штука ходити з коровов на шпацір? Сами пан няй спробуют та увидят, що й з вами пастиме. Але тото правда: нихто не має часу цілий день її бавити як дітвака, та водити як панянку та сюда та туда. Як я з нев ходитиму, то хто зварит та випере, та в городі зробить?
— Ну, то нема іншого способу, тільки брати Ілька — вирішив господар.
Так став Ілько третім жильцем Кичери. А його приязнь з Бинькою перетривала всі події і удари, що впали на Кичеру. Навіть війни не розлучили тих обоє.
День по дневі Ілько ходив з Бинькою по городі й пас її. Разом з ним вона обходила кільканадцять раз ті самі місця, одні трави їла, вигризаючи їх аж до самої землі, інші, хоч які буйні й високі залишала, тільки голосно фукнувши носом біля них. Їх і називали «офуки» і знали, що офуків Бинька ніколи-преніколи не торкне. Обнюхувала й випасала довкола молодих смерічок, обгризала лози, що росли під парканом, час від часу висмикувала собі картоплю з поля чи й буряк. А йдучи попід щепи в саді, старалась якнайчастіше смикнути листя і стрясти собі яблук і поїсти. Але без Ілька вона не паслася ні хвилини. Він мусів бути при ній і йти з нею крок в крок. Якже часом віддалився кудинебудь, корова ставала серед города й ревла протяжно й довго, виглядаючи його тужливими очима. Бувало, хтонебудь з хатніх виручав Ілька й ішов «на прохід» з Бинькою. Та вона дивилась великими очима за Ільком, слідкуючи, куди пішов. Трохи й пасла, але через хвилину старалась свого пастуха потягнути й примусити його кинути ланцюг. Своїм звичаєм гнала тоді в картоплі, або жито, тратуючи все, що було на дорозі. Та станувши серед поля, підносила голову, дивилась у даль, відкіля бігла крута стежка від села й як тільки помітила на ній яку чоловічу постать ревла протяжно й тужно, простягнувши шию і нудьгуючи самотою.
Якже він зближався до воріт, корова кидала пасти, торгнувши ланцюга, гнала наосліп до фіртки, перескакуючи жердки й парканці й, припавши до свого друга, клала йому голову на плече та з розкішшю піддавалась його чуханню під шиєю, або між рогами, зідхала при тому й жмурила очі, переживаючи насолоду пестощів. Або бралась його лизати. Лизала лице, руки, штани. Оці старі, полатані, жовті штруксові штани, затовщені та заяложені, вона лизала та й ще на самому заді.