Попід Кичерами та над потоком

Після такого «пашення» Биньку завели в стайню, принесли їй добру плахту команиці, запашної, цвітистої, потім цебрик картопель з ґрисом, потім ще й нагрітої води. Ну, це вже було Бинці до вподоби, вона їла радо, постукуючи ногою, та б’ючи рогами об жолуб. Наївшись, лягала собі та жвакала, час до часу порикуючи, мабуть з туги за товариством.

Між тим у хаті відбувалась нарада. — Що ж ми зробимо з тою коровою, Ганю, — журився господар, — як тут її пасти?

— Ба, та то якийсь дикий звір, альо не хоче ходити, тай не хоче пасти як людське йміння, тільки гонить. Ци я вже знаю? Може завтра упну до паркану та й най пасеться сама? Як увидить, що паркан держить, то мусить привикнути пасти на одному місці.

Андріїха, що якраз прийшла з малинами, слухала й мотала головою.

— Та то, видить ми ся, не буде нидочого. Ганю. То всьо через тото, що корова полонинська, привикла з їмінням ходити великими пасовиськами. А сама в городі не вміє пастися.

— Е, мусить навчитися, мусить привикнути! — вирішив Старий Пан. Всі корови вміють пастись коло хати. От подивіться в село: вигнали поза хату корову, вона собі в городі пасеться, навіть ніхто не дивиться до неї.

— Ба, та тото правда, правда, що людські корови пасуть мирно, правда. Але пан вчені на книжках, то мають ліпше знати всьо: і до челідина й до корови — кінчила дискусію Андріїха. Тільки ж, невідомо, чи вона те про книжки сказала з правжнього переконання, чи тільки так собі…

Наступного дня вранці, коровицю подоїли, достали знову смачного молока й далі на пашу. Вже виходячи зі стайні Бинька оглядалась розумно позад себе: так наче б роздумувала:

— Ага, ланцюг є. Замотаний за роги. А якби та добре потягнути… Але є і бук. Не дуже приємний. Врешті побачимо…

Здавалось, що її карі, вдумливі очі розглядали цілу складну обстановку майбутнього пирування, а хитра голова продумувала, якби то звільнитись і драпнути в картоплі, що так і манили соковитою темною зеленню, обмитою ранковою росою.

Ганя підвела корову під паркан, де висока соковита трава буйно росла під затіяними модеревами, і прив’язала корову до сильного дубового стовпа. Воно так: ланцюг міцний, не зірветься. Стовпок ще міцніший не подасть. І таки мусітиме пастися на місці.

Прив’язавши корову, Ганя приглядалась. Під її оком корова обнюхала траву, знайшла смачні рослини й стала їх пасти. Це заспокоїло Ганю і вона вернулась до хати готовити снідання.

Та не вспіла ще розкласти вогонь, як у хату вбігла мала пастушка, Несторова Марися, що поза ярком пасла свої корови. Задихана.

— Анужто, Ганю, біжіть та рятуйте свою корову. Лежить на землі тай, видит мися здише.

Ганя кинула все й бігцем до корови. Вже здалеку зачула рев помішаний з харчанням. Корови не видно було. Зате зблизька наляканим очам Гані представилась така картина: корова лежала простягнена, розкинувши ноги та б’ючи ними об землю. Довкола шиї обмотався декілька разів ланцюг і давив тварину, у якої з рота текла піна та виривались харкітливі реви. Очі витріщені, повні жаху. Спроби встати не вдавались: надто короткий ланцюг не дозволяв підвестить, корова кидалась і торгала ланцюг, що ще ціпкіше обмотувався і давив.