Ключ від чужого замка

— Сергію Івановичу, зайдіть-но на хвильку до мене.

Коли Якунов переступив поріг кабінету, підполковник спитав:

— Де зараз шведи? Ми ж просили місцевих товаришів повідомити, якщо вони викинуть якийсь небезпечний вибрик.

— У Черкасах, товаришу підполковник.

— І поводять себе?..

— Так само — мов берега пустилися…

— А куди вони далі прямують?

— Кінець маршруту — Ростов-на-Дону, Іване Семеновичу.

Чуйко зиркнув на Юркіна, потім — на Якунова:

— А детальніше маршрут пам'ятаєте?

— Звичайно, товаришу підполковник: Кіровоград, Кривий Ріг, Нікополь, Запоріжжя, Мелітополь…

— Дякую вам, Сергію Івановичу, я зрозумів… Чуєте, — звернувся Чуйко до Юркіна, — знову Запоріжжя — Мелітополь.

Юркін кивнув. Ситуація справді вимальовувалася цікава.

— Дозвольте йти? — спитав Якунов.

— Так-так, я вас більше не затримую, а з цими шведами… — Чуйко лише на мить перевів подих, — думаю, не варто їм багато уваги приділяти. Зрозуміла позиція?

— Зрозуміло, товаришу підполковник… — Якунов стояв дещо ошелешений почутим, — але ж ви самі, Іване Семеновичу, тільки вчора наголошували…

Чуйко посміхнувся:

— Ну, по-перше, Сергію Івановичу, вчора минулося, — Чуйко глянув на годинник, — чотирнадцять годин двадцять п'ять, навіть двадцять шість хвилин тому. Як бачите, час не стоїть на місці, а разом з ним і події. А, по-друге, вчора, зважте, я ще й сам думав, що ці шведи поважні птиці, а сьогодні ми з майором порадились і вирішили: не поважні, принаймні не надто…

Якунов вийшов.

— Бачте, я хотів би вам сказати, Ігоре Костянтиновичу, — продовжив Чуйко, — що в мене немає жодних сумнівів з приводу того, що Запоріжжя — Мелітополь — місце зв'язку, що шведи й француженка, а разом з нею і кореспондент ЮПІ — лапки одного ланцюга. — Чуйко говорив так само розмірено, як і ходив, слово припадало в нього на кожен крок. І коли він замовкав, то й зупинявся. Зараз він постояв мить, замислившись:

— Однак усього цього я вам сказати не можу, бо сумніви в мене є. «De omnibus dubitandum», — в усьому сумнівайся. Більше того, кажуть, сумнів — рушій прогресу. Але щось ми вдарилися в лірику. Отже, вважаю, — в голосі Чуйка з'явилися металеві нотки, — що у зв'язку з надзвичайними обставинами варто почати розробку комплексу «француженка — журналіст».

Раптом Чуйко посміхнувся і перейшов на «ти», траплялося це з ним рідко, панібратства він не любив сам і не дозволяв його іншим.

— Ти знаєш, Ігоре Костянтиновичу, чого я тебе покликав: ти звідки родом?

— Із Запоріжжя.

— Ну хто ж тебе так вчив відповідати? Кажи: з траси Красноград — Мелітополь, — Чуйко посміхнувся. — Ти ж вдома, напевне, давно не був? Поїдь, поїдь у Запоріжжя — це ж найбільше місто на трасі і не виключено, що саме воно їх цікавить. Взагалі, візьмися за цю справу, а допомога буде потрібна — не відмовимо.

Юркін зрозумів: заперечувати тут нічого — це наказ.

Коли Юркін вийшов, Чуйко ще раз подивився на аркуш паперу з накресленими на ньому кутом і рискою — праворуч. І знову подумав, що дівати ту риску нікуди, і тому просто під нею домалював крапку — коло кута з'явився жирний знак оклику.