Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
О першій годині ночі Даші так зразу й солодко захотілося спати, що вона ледве дійшла до каюти і, прощаючись у дверях, сказала позіхаючи:
— На добраніч. Дивіться, наглядайте за шулером.
Іван Ілліч зараз же пішов у рубку першого класу, де декан, що хворів на безсоння, читав твори Дюма-батька, подивився на нього деякий час, подумав, що це чудова людина, незважаючи на те, що шулер, потім повернувся в яскраво освітлений коридор, де пахло машиною, лакованим деревом, духами Даші, навшпиньках пройшов повз її двері і в себе в каюті, упавши горілиць на койку і заплющивши очі, відчув, що весь зворушений, весь сповнений звуків, запахів, жару сонця і гострої, як біль у серці, радості.
О сьомій годині ранку його розбудив гудок пароплава. Підходили до Кінешми. Іван Ілліч швидко одягнувся і виглянув у коридор. Всі двері були зачинені, всі ще спали. Спала і Даша. «Мені зійти треба, інакше вийде чортзна-що», — подумав Іван Ілліч і вийшов на палубу, дивлячись на цю саму Кінешму, що так не до речі з’явилася на стрімкому й високому березі, з дерев’яними сходами, з дерев’яними, ніби сяк-так наставленими будиночками і яскравими по-вранішньому, жовтувато-зеленими липами міського парку, з непорушно завислою хмарою пилу над возами, що тяглися по міському спуску. Матрос, твердо ступаючи по палубі п’ятами босих ніг, з’явився з рудим чемоданом Телєгіна.
— Ні, ні, я передумав, назад несіть, — схвильовано сказав йому Іван Ілліч, — я, бачите, до Нижнього вирішив їхати. В Кінешму мені не дуже й треба було. От сюди ставте, під койку. Дякую, голубе.
В каюті Іван Ілліч просидів годин зо три, придумуючи, як пояснити Даші свій, як він розумів, пошлий і нав’язливий вчинок, і було ясно, що пояснити неможливо: ні збрехати, ні сказати правду.
Об одинадцятій годині, каючись, ненавидячи і зневажаючи себе, він з’явився на палубі руки за спиною, хода якась нерівна, обличчя фальшиве, словом, тип пошляка. Але обійшовши кругом палубу і не знайшовши Даші, Іван Ілліч схвилювався, почав заглядати скрізь. Даші не було ніде. У нього пересохло в роті. Очевидно, щось трапилось. І раптом він прямо наткнувся на неї. Даша сиділа на вчорашньому мгсці, в плетеному кріслі, сумна й тиха. На колінах у неї лежала книжка й груша. Вона повільно обернула голову до Івана Ілліча, очі її розширились, наче від переляку, залились радістю, на щоки наплив рум’янець, груша покотилася з колін.
— Ви тут? Не злізли? — промовила вона тихо.
Іван Ілліч проковтнув хвилювання, сів поруч і сказав глухим голосом:
— Не знаю, як ви подивитесь на мій вчинок, але я навмисне не зліз у Кінешмі.
— Як я подивлюсь на ваш вчинок? Ну, цього я не скажу. — Даша засміялась і несподівано, так що в Івана Ілліча знову на цілий день, дужче, ніж учора, пішла обертом голова, поклала йому в долоню свою руку просто й ніжно.
X
Насправді на механічному заводі сталося ось що. В дощовий вечір, що обгорнув вітряними хмарами фосфоричне небо, у вузькому провулку, смердючому і грязькому тією особливою, вугільно-залізною гряззю, якою бувають геть-чисто залляті вулиці, що прилягають до великих заводів, у юрбі робітників, які йшли після гудка додому, з’явився невідомий чоловік у резиновому плащі з піднятим каптуром.
Деякий час він ішов слідом за всіма, потім спинився і на всі боки став роздавати аркушики, говорячи тихо:
— Від Центрального комітету… Прочитайте, товариші.
Робітники на ходу брали аркушики і ховали в кишені та під шапки.
Коли чоловік у резиновому плащі роздав майже всі аркушики, біля нього, сильно протиснувшись плечем крізь натовп, з’явився сторож і, проговоривши поспішно: «Зажди-но», — схопив ззаду за плащ. Але чоловік, мокрий і слизький, вивернувся й побіг. Залунав різкий свисток, у відповідь здалека заверещав другий. По рідіючому натовпу пройшов глухий гомін. Але діло було зроблено, і чоловік у плащі зник.
Днів через два на механічному заводі, несподівано для адміністрації, зранку не став на роботу слюсарний цех і пред’явив вимоги, не дуже серйозні, але рішучі.
По довгих заводських корпусах, тьмяно освітлених крізь брудні шибки й задимлені скляні дахи, полетіли, як іскорки, невиразні фрази, зауваження і злі слівця. Робітники, стоячи біля верстатів, чудно поглядали на начальство, що проходило повз них, і в зосередженому збудженні ждали дальших вказівок.