Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Розбудили її важкі кроки й біганина по палубі. Крізь жалюзі лилося сонячне світло, виграючи на червоному дереві рукомийника рідкими переливами. Вітрець, що одвівав чесучеву штору, пахнув медовими квітами. Вона відхилила жалюзі. Пароплав стояв коло пустинного берега, де під свіжообваленою, в корінні і грудді, невисокою кручею стояли вози з сосновими ящиками. Коло води, розставивши худі, з товстими коліньми ноги, пило коричневе лоша. На кручі червоним хрестом стриміла маякова віха.
Даша схопилася з койки, розгорнула на підлозі теб і, набравши повну губку води, вижала її на себе. Стало так свіжо й боязко, що вона, сміючись, почала підгортати до живота коліна. Потім наділа наготовлені з вечора білі панчохи, біле плаття й білу шапочку, — все це лежало на ній доладно, — і, почуваючи себе незалежно, стримана, але страшенно щаслива, вийшла на палубу.
По всьому білому пароплаву перебігали рідкі відблиски сонця, на воду боляче було дивитись — ріка сяяла і мінилася. На далекому березі, гористому, біліла, по пояс у березах, старенька дзвіниця.
Коли пароплав відчалив і, зробивши півколо, побіг донизу, назустріч йому повільно сунулись береги. З-за пагорків, наче нахилившись, виглядали де-не-де потемнілі солом’яні покрівлі хат. В небі стояли купчасті хмари з синюватими днищами, і від них у небесно-жовтувату безодню ріки падали білі тіні.
Даша сиділа в плетеному кріслі, поклавши ногу на ногу, обхопивши коліно, і почувала, як сяючі вигини ріки, хмари й білі їх відображення, березові пагорки, луки і струмені повітря, що пахли то болотяною травою, то сухою ріллею, то медовою кашкою і полином, течуть крізь неї, — і тихим захопленням розширюється серце.
Якийсь чоловік повільно підійшов, спинився збоку біля поручнів і, здається, поглядав. Даша кілька разів забувала про нього, а він усе стояв. Тоді вона твердо вирішила не обертатися, але у неї була надто палка вдача, щоб спокійно витерпіти таке розглядання. Вона почервоніла і швидко, сердито обернулась. Перед нею стояв Телєгін, тримаючись за стовпчик і не наважуючись ні підійти, ні заговорити, ні зникнути. Даша несподівано засміялась, — він їй нагадав щось невиразно веселе й добре. Та й весь Іван Ілліч, широкий, у білому кітелі, сильний і соромливий, немов обов’язковим завершенням з’явився з усього цього річкового спокою. Вона простягнула йому руку. Телєгін сказав:
— Я бачив, як ви сідали на пароплав. Власне, ми їхали з вами в одному вагоні від Петербурга. Але я не наважувався підійти, — ви були дуже заклопотані… Я вам не заважаю?
— Сідайте, — вона підсунула йому плетене крісло, — їду до батька, а ви куди?
— Я, власне кажучи, ще не знаю. Поки що, — в Кінешму, до родичів.
Телєгін сів поруч і скинув капелюха. Брови його зійшлися, лоб узявся зморшками. Звуженими очима він дивився на воду, що вибігала з-під пароплава увігнутою пінявою дорогою. Над нею за кормою летіли гострокрилі мартини, падали на воду, злітали вгору з хрипкими, жалібними криками і, далеко відставши, кружляли й билися над скоринкою хліба, що пливла по воді.
— Приємний день, Даріє Дмитрівно.
— Такий день, Іване Іллічу, такий день! Я сиджу і думаю: як з пекла на волю вирвалась! Пам’ятаєте нашу розмову на вулиці?
— Пам’ятаю до останнього слова, Даріє Дмитрівно.
— Після того таке почалося, не дай бог! Я вам колись розкажу. — Вона задумано похитала головою. — Ви були єдиною людиною, яка не дуріла в Петербурзі, так мені здається. — Вона усміхнулась і поклала йому руку на рукав. У Івана Ілліча злякано здригнулись повіки, стиснулись губи. — Я вам дуже довіряю, Іване Іллічу. Ви дуже сильний? Правда?
— Ну, який же я сильний.
— І вірна людина. — Даша відчула, що всі думки її — добрі, ясні і любовні, і такі самі добрі, вірні й сильні думки були у Івана Ілліча. І особлива радість була в тому, щоб говорити — висловлювати одверто ці світлі хвилі почуттів, які підходять до серця. — Я уявляю, Іване Іллічу, що коли ви любите, то мужньо, впевнено. А коли чого-небудь захочете, то не відступитесь.
Не відповідаючи, Іван Ілліч повільно витягнув з кишені шматок хліба і почав кидати птахам. Ціла зграя білих мартинів з тривожним криком кинулась ловити крихти. Даша й Іван Ілліч повставали з крісел і підійшли до борту.
— Он отому киньте, — сказала Даша, — дивіться, який він голодний.