Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
І пішов до виходу. Робітники мовчки покидали інструменти, хто спустився з лебідки, хто виліз з ями в підлозі, і юрбою рушили за Орєшниковим. І раптом біля дверей щось трапилось, — залунав несамовитий голос, що зривався на вереск:
— Пишеш?.. Пишеш, сучий син?.. На, записуй мене!.. Виказуй начальству!.. — Це кричав на Пунька формувальник Олексій Носов; виснажене, давно небрите обличчя його, з глибоко запалими каламутними очима, стрибало й перекошувалося, на тонкій шиї набрякла жила; кричачи, він бив чорним кулаком по краю конторки: — Кровопивці!.. Мучителі!.. Знайдемо й на вас ножика!..
Тоді Орєшников схопив Носова за тулуб, легко відтягнув від конторки і повів до дверей. Той одразу затих. Майстерня спорожніла.
До полудня застрайкував весь завод. Ходили чутки, що тривожно на Обуховському і Невському машинобудівному. Робітники великими групами стояли на заводському дворі і ждали, до чого приведуть переговори адміністрації з страйковим комітетом.
Засідали в конторі. Адміністрація злякалася й ішла на поступки. Затримка тепер була тільки за дверцятами в дощаній огорожі, що їх робітники вимагали відчинити, інакше їм доводиться обхідним шляхом місити зайвих чверть версти грязюку. Дверцята нікому, власне, не були потрібні, але діло пішло на самолюбство, адміністрація раптом уперлась, і почались довгі дебати. І в цей час по телефону з міністерства внутрішніх справ одержали наказ: відмовити страйковому комітетові в усіх вимогах і, до окремого розпорядження, ні в які переговори з ним не вступати.
Наказ цей так псував усю справу, що старший інженер негайно помчав до міста, щоб порозумітись. Робітники дивувались, настрій був скоріш мирний. Кілька інженерів, вийшовши до натовпу, пояснювали становище, розводили руками. Де-не-де навіть чути було сміх. Нарешті на ганку контори з’явився величезний, гладкий сивий інженер Бульбін і прокричав на весь двір, що переговори відкладені на завтра.
Іван Ілліч, пробувши в майстерні до вечора й бачачи, що горна однаково погаснуть, почухав потилицю і поїхав додому. В їдальні сиділи футуристи і, виявилось, дуже цікавились тим, що діється на заводі. Але Іван Ілліч нічого не розповідав, задумано зжував запропоновані йому Єлизаветою Київною бутерброди, і пішов у свою кімнату, зачинився, й ліг спати.
Другого дня, під’їжджаючи до заводу, він ще здалеку побачив, що там не гаразд. По всьому провулку стояли купки робітників і радились. Коло воріт зібралась величезна юрба з кількохсот чоловік і гула, як потривожений вулик.
Іван Ілліч був у м’якому капелюсі й цивільному пальті, на нього не звертали уваги, і він, прислухаючись до суперечок в окремих кутках, дізнався, що вночі був заарештований весь страйковий комітет, що й зараз тривають арешти серед робітників, що обрано новий комітет, що вимоги, пред’явлені ним тепер, — уже політичні, що весь заводський двір повен козаків, і кажуть, було дано наказ розігнати юрбу, але козаки нібито відмовилиф, і що, нарешті, Обуховський, Невський суднобудівний, Французький і кілька дрібних заводів приєдналися до страйку.
Іван Ілліч вирішив пробратися в контору — взнати новини, але насилу протовпився тільки до воріт. Там, коло знайомого сторожа Бабкіна, похмурого чоловіка у величезному кожусі, стояли два рослих козаки у збитих на вухо безкозирках і з бородами на два боки. Весело й зухвало поглядали вони на недоспані, нездорові обличчя робітників, були обидва рум’яні, ситі й, мабуть, спритні до бійки та зубоскальства.
«Еге, ці мугирі вагатися не будуть», — подумав Іван Ілліч і хотів був увійти в двір, але ближчий до нього козак перепинив шлях і, пильно дивлячись зухвалими очима, сказав:
— Куди? Назад!
— Мені треба пройти в контору, я інженер.
— Назад, кажу!
Тоді з юрби залунали голоси:
— Бузувіри! Опричники!
— Мало ви нашої крові пролили!
— Чорти гладкі! Поміщики!
В цей час у перші ряди протовпився низенький прищуватий юнак з великим і кривим носом, у величезному, не на зріст, пальті і незграбно надітій високій шапці на кучерявому волоссі. Помахуючи кволою рукою, він заговорив, гаркавлячи:
— Товариші козаки! Хіба ми не всі росіяни? На кого ви піднімаєте зброю? На своїх же братів. Хіба ми ваші вороги, щоб нас розстрілювати? Чого ми хочемо? Ми хочемо щастя всім росіянам. Ми хочемо, щоб кожна людина була вільна. Ми хочемо знищити сваволю…
Козак, стиснувши губи, презирливо оглянув з голови до ніг молодого чоловіка, обернувся й почав ходити у воротах. Другий відповів значливо, книжним голосом:
— Ніяких бунтів допустити ми не можемо, тому що ми присягу приймали.