Ходіння по муках
- Автор: Толстой Олексій Миколайович
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: "Дніпро"
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Ходіння по муках». Краткое содержание книги:
Катерина Дмитрівна раптом підвела голову, прислухаючись. У Даші від страху похолола спина. На дверях, з-за портьєри, боком, з’явився Микола Іванович. Руки його були сховані за спиною.
— Безсонов? — спитав він, з усмішкою похитуючи головою. І пройшов до їдальні.
Катерина Дмитрівна не відповіла. На щоках її виступили плями, очі висохли. Вона стулила губи.
— Ти, здається, думаєш, Катю, що наша розмова скінчена. Даремно.
Він продовжував усміхатись:
— Дашо, залиш нас самих, будь ласка.
— Ні, я не піду. — І Даша стала поруч з сестрою.
— Ні, ти підеш, якщо я тебе попрошу.
— Ні, не піду.
— В такому разі, мені доведеться піти з дому.
— Ну то й іди, — дивлячись на нього з люттю, відповіла Даша.
Микола Іванович почервонів, але зараз же в очах промайнув той самий вираз — веселенького божевілля.
— Тим краще, залишайся. Ось у чому річ, Катю… Я зараз сидів там, де ти мене залишила, і, власне кажучу, за кілька хвилин пережив те, що важко взагалі переживати… Я дійшов висновку, що мені треба тебе вбити… Так, так.
Почувши це, Даша швидко притулилася до сестри, обхопивши її обома руками. У Катерини Дмитрівни презирливо затремтіли губи:
— У тебе істерика… Тобі треба випити валер’янки, Миколо Івановичу…
— Ні, Катю, на цей раз — не істерика…
— Тоді роби те, за чим прийшов, — крикнула вона, відштовхнувши Дашу, і підійшла близько до Миколи Івановича. — Ну, роби. В очі тобі кажу — я тебе не люблю.
Він поточився назад, поклав на скатерку витягнений з-за спини маленький дамський револьвер, засунув кінці пальців у рот, вкусив їх, обернувся і пішов до дверей. Катя дивилася йому вслід. Не обертаючись, він промовив:
— Мені боляче… Мені боляче…
Тоді вона кинулась до нього, схопила його за плечі, обернула до себе його обличчя:
— Брешеш… Брешеш же… Ти ж і зараз брешеш…
Але він захитав головою і вийшов. Катерина Дмитрівна сіла коло стола:
— От, Дашенько, — сцена з третього акту, з пострілом. Я поїду від нього.
— Катюшо… Господь з тобою.
— Піду звідси, не хочу так жити. Через п’ять років стану стара, буде вже пізно. Не можу я більше жити так… Гидота, гидота!
Вона затулила обличчя руками, опустила його в лікті на стіл. Даша, сівши поруч, швидко й обережно цілувала її в плече. Катерина Дмитрівна підвела голову.
— Ти думаєш — мені його не жаль? Мені завжди його жаль. Але ти от подумай, — піду зараз до нього, і буде у нас довжелезна розмова, наскрізь фальшива… Наче біс якийсь завжди між нами бреше, фальшивить. Однаково що грати на розладнаному роялі, так і з Миколою Івановичем розмовляти… Ні, я поїду звідси… Ой Дашенько, якби ти знала, яка в мене туга!
Під кінець вечора Катерина Дмитрівна все-таки пішла в кабінет.
Розмова з чоловіком була довга, говорили обоє тихо й гірко, намагались бути чесними, не щадили одне одного, і все-таки в обох зосталось таке почуття, що нічого цією розмовою не досягнуто, і не осягнуто, і не спаяно.
Микола Іванович, залишившись на самоті, до світанку сидів коло стола і зітхав. За ці години, як потім узнала Катя, він продумав і переглянув усе своє життя. Результатом був величезний лист до дружини, який закінчувався так: «Так, Катю, ми всі в моральному тупику. За останні п’ять років у мене не було жодного сильного почуття, жодного великого зрушення. Навіть любов до тебе і одруження пройшли якось поспіхом. Існування — мізерне, напівістеричне під безперервним наркозом. Виходів два — або заподіяти собі смерть, або розірвати цю душевну запону, що лежить на моїх думках, на почуттях, на моїй свідомості. Ні того, ні другого зробити я неспроможний…»
Родинне лихо сталося так раптово, і домашній світ розвалився так легко й остаточно, що Даша була приголомшена і турбуватися про себе їй навіть на думку не спадало: які вже там дівочі настрої, — дурниця, страшна коза на стіні, подібна до тієї, яку»' давним-давно нянька показувала їм з Катею.
Кілька разів на день Даша підходила до Катиних дверей і шкребла пальцем. Катя відповідала:
— Дашенько, якщо можеш, дай мені спокій, будь ласка.
Микола Іванович у ці дні повинен був виступати в суді. Він виїжджав рано, снідав і обідав у ресторані, повертався вночі. Його промова на захист дружини акцизного чиновника Ладникова, Зої Іванівни, що зарізала вночі, в постелі, на Гороховій вулиці, свого полюбовника, сина петербурзького домовласника, студента Шліппе, вразила суддів і весь зал. Дами ридали. Обвинувачена, Зоя Іванівна, билась головою об спинку лави і була виправдана.