Ходіння по муках

— Якого?

— Тобто як — якого? Австрійського ерцгерцога вбили в Сараєві.

— Він був молодий?

— Не знаю. Налий-но ще склянку.

Дмитро Степанович кинув у рот маленький шматочок цукру, — він пив завжди вприкуску, — і насмішкувато оглянув Дашу.

— Скажи на милость, — спитав він, піднімаючи блюдечко, — Катерина остаточно розійшлась з чоловіком?

— Я ж тобі розказувала, папа.

— Ну, ну…

І він знову взявся до газети. Даша підійшла до вікна. Яка нудьга! І вона згадала білий пароплав і, головне, сонце всюди — синє небо, ріка, чиста палуба, і все, все повне сонця, вологи і свіжості. Тоді здавалось, що ця осяйна путь — широка, з повільними поворотами ріка і пароплав «Федір Достоєвський», разом з Дашею і Телє- гіним увіллються, увійдуть у синє, без берегів, море світла й радості — щастя.

І Даша тоді не поспішала, хоч розуміла, що переживав Телєгін, і нічого не мала проти цього переживання. Але чого поспішати, коли кожна хвилина цієї путі й так була хороша, і однаково вони припливуть до щастя.

Іван Ілліч, під’їжджаючи до Самари, змарнів, перестав жартувати. Даша думала — пливемо до щастя, і почувала на собі його погляд, такий, наче сильну, веселу людину переїхали колесом. Їй було жаль його, але що вона могла вдіяти, як допустити його до себе, хоч би трошки: адже тоді, — вона це розуміла, — зразу почнеться те, що повинно було трапитись в кінці дороги. Вони не допливуть до щастя, а на півдорозі нетерпляче розкрадуть його. Тому вона була ніжна з Іваном Іллічем, і тільки. Йому ж здавалось, що він образить Дашу, якщо хоч словом натякне на те, що не спав уже четверту ніч і почував себе в тому особливому, наполовину примарному світі, де все зовнішнє пливло мимо, як тіні в голубуватому тумані, де грізно і тривожно горіли сірі Дашині очі, де дійсністю були тільки запахи, світло сонця і безперервний біль у серці.

В Самарі Іван Ілліч пересів на другий пароплав і поїхав назад. А Дашине осяйне море, до якого вона так спокійно пливла, зникло, розсипалось, знялося клубами пилу за деренчливими шибками.

— А дадуть австріяки чосу цим самим сербам, — сказав Дмитро Степанович, зняв з носа пенсне і кинув його на газету. — Ну, а ти що думаєш про слов’янське питання, рибко?

Даша, стоячи коло вікна, знизала плечима.

— Обідати приїдеш? — тужно спитала вона.

— Ні в якому разі. У мене скарлатина на Постниковій дачі.

Дмитро Степанович не кваплячись узяв з стола, надів маніжку, застебнув чесучевий піджак, перевірив по кишенях — чи все на місцях, і зламаним гребінцем почав начісувати на лоб сиве кучеряве волосся.

— Ну, то як же все-таки ти про слов’янське питання, га?

— Їй-богу, не знаю, папа. Чого ти, справді, чіпляєшся до мене.

— А я маю певну власну думку, Даріє Дмитрівно, — йому, видно, дуже не хотілось їхати на дачу, та й взагалі Дмитро Степанович любив поговорити вранці за самоваром про політику, — Слов’янське питання, — ти слухаєш мене? — це основа світової політики. На цьому багато народу скрутить собі в’язи. Ось чому місце, звідки походять слов’яни, Балкани, не що інше, як європейський апендицит. У чому ж4 річ? — ти хочеш мене спитати. Прошу. — І він почав загинати товсті пальці: — Перше, слов’ян — більш як двісті мільйонів, і вони плодяться, як кролики. Друге — слов’янам вдалося створити таку могутню воєнну державу, як Російська імперія. Третє — дрібні слов’янські групи, незважаючи на асиміляцію, організуються в самостійні одиниці і тяжать до так званого всеслов’янського союзу. Четверте, — найголовніше, — слов’яни являють собою морально зовсім новий і в певному розумінні надзвичайно небезпечний для європейської цивілізації тип «богошукача». І «богошукання», — ти слухаєш мене, рибко? — є заперечення і руйнування всієї сучасної цивілізації. Я шукаю бога, тобто правди, — в самому собі. Для цього я повинен бути абсолютно вільний, і я руйную моральні підвалини, під якими я похований, руйную державу, яка держить мене на цепу.