Острів Каміно

Мерсер помітила це й сказала:

— Знаєте, я все ж краще прибережу гроші на той письмовий стіл.

— Правильний хід, — схвалила Майра.— Краще лишайтеся тут і пишіть. Утім, вам мої поради ні до чого.

— Це точно,— тихо погодилася Лі.

Вони пустили по колу велике блюдо з ризото з креветками і кошик із хлібом. Тільки-но всі взялися жувати, як Майрі закортіло пошукати проблем на свою голову.

— Панове, якщо дозволите, маю пропозицію, — заявила вона з набитим ротом, не припиняючи жувати.— Вона дуже незвична, і я ніколи ще такого не робила, але тим воно й краще — адже завжди весело спробувати щось нове й незвідане. Тут і зараз, просто за цим столом ми повинні здійснити літературну інтервенцію. Мерсер, ви тут уже скільки?— місяць, а так і не написали жодного слова, яке можна було б продати. І я, правду сказати, починаю втомлюватися від ваших бідкань про відсутність прогресу в роботі над романом. Отже, ні для кого не секрет, що у вас немає сюжету, і, зважаючи на те, що ви не публікувалися скільки вже років — десять?..

— Ну, ближче до п’яти.

— Не важливо. Ясно як божий день, що вам потрібна допомога. Тому я пропоную, щоб ми як ваші нові друзі допомогли вам із сюжетом. Подивіться лишень, які таланти зібралися за цим столом! Нам точно вдасться спрямувати вас у правильне русло.

— Що ж, гірше все одно вже не стане,— зітхнула Мерсер.

— От і я про те ж,— підхопила Майра.— Покладіться на нас.— Вона відпила пива з пляшки.— Так от, у цілях нашої інтервенції ми маємо з’ясувати деякі фактори. Насамперед слід вирішити, чи ви хочете писати серйозну прозу, яку ніхто з видавців не візьме — та чого там, навіть Брюс не зможе її продати,— або ж щось більш ходове. Я читала ваш роман і ваші оповідання й анітрохи не здивована, що їх не розкуповували. Ви не ображайтеся, гаразд? Це все ж таки інтервенція, тож нам потрібна лише правда, якою бридкою вона б не була. Згода? Усі готові говорити навпростець?

— Авжеж!— посміхнулася Мерсер.

Усі інші кивнули. Ідея всім подобалася.

Набивши рота салатом, Майра продовжила:

— Ну дивіться, люба моя: ви чудово пишете. Від деяких ваших речень у мене просто перехоплювало дух — може, це й не той ефект, який має викликати добре побудоване речення, але у вас є дар, і мені здається, що ви могли б писати в будь-якому жанрі. То що оберете: серйозну літературу чи масову?

— А чи не можна їх поєднати?— поцікавився Брюс, який явно насолоджувався тим, що відбувається.

— Деяким авторам це вдається,— відповіла Майра,— але більшості— ні.— Вона поглянула на Мерсер і пояснила:— Ми про це сперечаємося вже років десять, із першої ж нашої зустрічі. Проте припустімо, що вам навряд чи вдасться створити літературний шедевр, який приведе в захват критиків і водночас принесе чималі гонорари. Тут, до речі, немає жодної заздрості. Я більше не пишу, тож моя літературна кар’єра вже скінчилася. Я не дуже розумію, чим зараз займається Лі, але очевидно, що вона нічого не публікує.

— Ну Майро...

— Значить, можна сміливо стверджувати, що її кар’єра — теж у минулому. Отже, нам усе одно: ми старі й маємо купу грошей, тому ні про яку конкуренцію не йдеться. Ви ж молода й талановита, і у вас будуть перспективи, якщо ви тільки з’ясуєте, що саме вам треба писати. У цьому й полягає мета нашого втручання. Ми просто хочемо вам допомогти. До речі, Ноель, це ризото — просто чудове.

— Я маю щось відповісти?— запитала Мерсер.

— Ні, це інтервенція: ви маєте сидіти й слухати, як ми перемиваємо вам кісточки. Брюсе, ти перший. Що має писати Мерсер?

— Я хотів би спершу запитати, що вона читає.

— Усе, що написав Ренді Залінскі,— відповіла Мерсер, викликавши дружний сміх.

— Бідний хлопець мучиться з мігренню, а ми тут насміхаємося над ним за вечерею,— зауважила Майра.

— Помилуй нас Господь,— тихо промовила Лі.

— Які три останні романи ви прочитали?— запитав Брюс.

Мерсер зробила ковток вина й секунду подумала, а тоді відповіла:

— Мені сподобався «Соловей» Крістін Ханни — він, здається, добре продавався.

— Авжеж,— погодився Брюс.— Зараз досі продаються примірники в м’якій обкладинці.

— Мені теж сподобався,— відгукнулася Майра.— Але книжками про Голокост на життя не заробиш. До того ж, Мерсер, що ви знаєте про Голокост?

— Я й не казала, що хочу про нього писати. Крістін написала вже двадцять книг, і всі різні.

— Не думаю, що їх можна зарахувати до високої літератури,— заявила Майра.

— А ти впевнена, що здатна розпізнати високу літературу?— поцікавилася Лі зі зловтішною посмішкою.

— Це удар нижче пояса, Лі?

— Авжеж.

Брюс повернув розмову в попереднє русло:

— А інші два романи?

— «Котушка синіх ниток» Енн Тайлер — одна з моїх улюблених,— і «Лароз» Луїзи Ердрік.

— Усі троє — дівчата,— зазначив Брюс.

— Так, я рідко читаю книжки, написані чоловіками.

— Цікаво — і розумно, адже десь сімдесят відсотків усіх романів купують жінки.

— І всі ці три авторки добре заробляють на продажах, чи не так?— запитала Ноель.

— Точно,— підтвердив Брюс.— Усі три пишуть чудові книги, які добре продаються.